У ряді законодавств питання про автономність арбітражної угоди вирішується спеціально. Так, згідно зі ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Ухвалення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою недійсності арбітражної угоди [4].
У Регламенті ЮНСІТРАЛ закладена ідея самостійності арбітражної угоди. Так, у п. 2 ст. 21 Регламенту передбачено, що арбітражний суд компетентний установлювати наявність або дійсність договору, частиною якого є арбітражне застереження. Арбітражне застереження, що є частиною договору і передбачає арбітражний розгляд відповідно до Регламенту, має розглядатися як угода, що не залежить від інших умов цього договору. Визнання арбітражним судом нікчемності договору не тягне за собою автоматично недійсність арбітражного застереження [6].
Проблема автономності арбітражної угоди позитивно вирішується в регламентах окремих арбітражів і арбітражних центрів. Так, в Арбітражному регламенті Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати передбачається, що коли одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і Міжнародний арбітражний суд переконується в існуванні такої угоди, суд може, не вирішуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром (ст. 8 п. 3). Якщо не передбачено інше, арбітр не припиняє провадження у справі у зв’язку з твердженнями про те, що контракт є недійсним або неіснуючим за умови, що він уважає дійсною арбітражну угоду. Він продовжує провадження, якщо навіть контракт є неіснуючим або недійсним, щоб визначити відповідні права сторін і ухвалити рішення за їхнім позовом на підставі вимог ст. 8 (п. 8). Як очевидно, Арбітражний регламент Міжнародного арбітражного суду, на відміну від Регламенту ЮНСІТРАЛ, визнаючи автономність арбітражної угоди як фундаментальний принцип, вкладає в нього ширший зміст, тому що передбачає компетентність арбітражу не тільки відносно недійсності, а й неіснування контракту [6].
З метою запобігання різноманітним підходам і у зв’язку з відсутністю спеціальної регламентації в тій або іншій країні автономність арбітражної угоди обов’язково забезпечується. Міжнародні організації, арбітражі й арбітражні центри пішли шляхом розроблення типових арбітражних угод, що передбачають право арбітражу вирішувати питання про їх дійсність і дійсність основного контракту. Наприклад, типова арбітражна угода, рекомендована ЮНСІТРАЛ [6].
Слід зазначити, що на користь автономності арбітражної угоди свідчить і особливий режим колізійного регулювання, що не завжди підпорядковується правопорядку, який застосовується до зовнішньоторговельного контракту. Так, Нью-Йоркська конвенція 1958 р. передбачає, що у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторони арбітражної угоди були за застосованим до них закону недієздатні або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядковували, а в разі відсутності такої вказівки – за законом країни, де рішення було ухвалено (п. 1 «а» ст. V).
Деякі проблеми викликає питання про «автономності» третейського застереження, тобто те, що воно є незалежним від інших умов договору, в якому воно міститься. На перший погляд, це питання вичерпно вирішено правилом, що визнання недійсним договору не тягне за собою недійсності третейського застереження, що в ньому міститься. Тобто, третейське застереження розглядається як угода сторін не залежна від інших умов договору, як договір в договорі. Адже, на відміну від інших умов договору регулюють в основному матеріально-правові відносини сторін, третейська угода це перш за все угоду з процесуальних питань.
Отже, принцип «автономності» третейського застереження закріплений законодавчо. Але це зовсім не означає, що третейське застереження ніколи не поділяє юридичну долю договору, в якому вона міститься. Адже законом встановлені різні підстави недійсності угод, у тому числі і такі, на підставі яких третейського застереження може бути визнана недійсною при збереженні дійсності інших умов договору, недійсною разом з договором, дійсною, незважаючи на недійсність іншої частини договору.
Наприклад, за відсутності в особи яка підписала третейський угоду права на передачу справи в третейський суд третейська угода може бути визнана недійсною при дійсності договору. Окремо необхідно відзначити випадок нікчемності третейського застереження за загальними підставах. У цьому випадку також можлива недійсність третейського застереження при дійсності договору в цілому. Як приклад можна навести випадок, укладення угоди про реструктуризацію заборгованості перед бюджетом. Оскільки така угода не є цивільно-правової угодою, то передача спору по ній на розгляд третейського суду суперечить законодавству. У випадках удаваної угоди, угоди вчиненої недієздатним, малолітнім третейське застереження, що міститься в договорі є недійсним (нікчемним) разом із договором. У більшості інших випадків, наприклад недійсності угод на підставах передбаченим ЦК України, третейське застереження мабуть слід визнати дійсною, незважаючи на недійсність договору.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що третейська (арбітражна) угода є необхідною умовою передачі спору на розгляд третейського суду. Важливе значення має принцип автономності третейської (арбітражної) угоди. Даний принцип виражається у багатьох аспектах. По-перше він означає те, що третейська угода є незалежною від будь-якого договору, з якого, власне, і виник спір, про передачу якого до третейського суду сторони домовились. По-друге у випадку недійсності основного договору третейська (арбітражна) угода як правила зберігає свою дійсність. По-третє в силу особливого змісту арбітражна угода може регулюватися правом, відмінним від права, що застосовується до суті спору. Правильне розуміння автономності третейської угоди має досить велике практичне і теоретичне значення. На практиці часто виникають проблеми, пов’язані із автономністю арбітражної угоди. Так, незважаючи на те, що третейська угода має самостійне значення та не залежить від будь-якого іншого договору з цього правила існують певні вийнятки, які необхідно враховувати. Іноді на практиці виникають ситуації, коли визнання основного договору недійсним може призводити й до недійсності арбітражної угоди. Наприклад у випадку вчинення певного договору малолітньою особою, права на вчинення якого вона не мала. В таких випадках така особа не має права й на укладення третейської угоди. Внаслідок чого такі угоди обидві можуть визнаватись недійсними. Деякі проблеми виникають також при вирішенні питань про автономність арбітражної угоди про передачу спору до Міжнародного комерційного арбітражу від зовнішньоекономічного договору, з якого власне і виник спір. Варто відмітити розбіжності у закріпленні принципу автономії арбітражної угоди у різних міжнародних арбітражних регламентах. З цього правила також існують певні вийнятки, які, безумовно, також слід враховувати. Досі існують як теоретичні розбіжності у тлумаченні принципу автономії, так і практичні відмінності в його застосуванні арбітражами та судами, що пояснюється неоднорідністю правового регулювання цього питання у різних правових системах та відсутністю строго уніфікованого розуміння принципу, закріпленого на рівні міжнародних договорів. Тому вважаємо, що з метою уникнення спірних ситуацій на практиці доцільно внести зміни до чинного Закону України «Про третейські суди», а також арбітражного процесуального права, якими чітко визначити пронцип автономності третейської (арбітражної) угоди, а також можливі вийнятки із цього правила.
Список використаної літератури
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.