Ще однією обставиною, яка породжує труднощі при виконанні зовнішньоекономічних договорів, є недостатня чіткість або двозначність при формулюванні окремих умов договору. Наприклад, при визначенні форс-мажорних обставин, сторони не достатньо точно визначають, що саме є форс-мажорними обставинами, та строк дії таких обставин. В подальшому, кожна з сторін договору матиме усі підстави визначати їх відповідно до свого законодавства, і доведеться вирішувати спір у судовому порядку.
Для уникнення в майбутньому непорозумінь та враховуючи норми права України, а також міжнародні звичаї та рекомендації міжнародних органів та організацій, зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України з іноземною стороною має укладатися двома мовами - українською мовою та мовою іноземного контрагента. Це дає змогу зробити зовнішньоекономічний договір (контракт) зрозумілим для обох сторін, та вирішити усі непорозуміння до його підписання.
У сучасній міжнародній торгівлі зовнішньоекономічні контракти доволі часто укладаються шляхом обміну електронними листами, факсами, телеграмами. Хоча письмова форма договору і є обов’язковою відповідно до вимог чинного законодавства України, проте вона дає можливість врахувати усі нюанси зовнішньоекономічних відносин, і в першу чергу спрямована на захист українських юридичних та фізичних осіб.
Крім того, у міжнародній практиці вже давно набуло широкого застосування практика арбітражного вирішення спорів, пов’язаних із виконанням зовнішньоекономічних договорів. Це пояснюється тим, що сторони можуть на власний розсуд обрати той міжнародний комерційний арбітраж, де розглядатиметься спір, таким чином забезпечивши повний та неупереджений судовий розгляд. Крім того, розгул справ здійснюється у прискорені (в порівнянні з українською судовою системою) строки висококваліфікованими арбітрами. Тому слід бути готовими до того, що іноземний контрагент запропонує підписати арбітражну угоду, або арбітражне застереження. Україна Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року № 4002 – ХІІ визнала корисність арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку. Стаття 7 Європейській конвенції, яку Україна ратифікувала в 1963 році, дозволяє сторонам вибрати право, яке застосовуватиметься арбітрами під час розгляду справи з врахуванням положень контракту і торгівельних звичаїв. Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:
спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів
міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство
хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.
Арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Особливістю зовнішньоекономічних договорів (контрактів) вважається застосування міжнародних термінів з урахуванням Міжнародних правил тлумачення комерційних термінів (ІНКОТЕРМС), розроблених Міжнародною торгівельною палатою у 1936 році, основна мета яких— створити єдині і чіткі торгівельні правила по всьому світу. вживання базисних умов постачання згідно Правилам ІНКОТЕРМС. І хоча самі Правила носять рекомендаційний характер, але складаючи договір (контракт), їх використання допомагає у тлумаченні того чи іншого терміну, та запобігає численним непорозумінням.
Не слід забувати при укладанні зовнішньоекономічних договорів про таку частину національного законодавства, як міжнародні договори, зокрема про конвенції, які ратифікувала Україна, та міжнародні угоди, які Україна уклала з багатьма державами. Адже статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких встановлена Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Механізм укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів на перший погляд дещо складний. Українські законодавці намагаються адаптувати чинне законодавство до вимог міжнародного права, проте слід пам’ятати, правова система будь-якої країни є не ідеальною, має свої прогалини і колізії. Захист власних інтересів з урахуванням усіх можливих недоліків є прерогативою при укладанні будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту).