2.1.3. Неоднозначність накопиченого досвіду корпоративного управління
та неготовність організацій ефективно
використовувати його переваги і пом’якшувати недоліки.
Краще за все необхідність вивчення досвіду (як позитивного, так і негативного) свідчать ті прорахунки, які були зроблені внаслідок його ігнорування. Виходячи з сутності “корпорації” (згідно з визначенням цього терміну у континентальній системі права), як об’єднання осіб та капіталів, можна застосовувати аналогії в співставленні та аналізі не тільки різних підприємств з корпоративною формою власності, а й розширити до об’єднань підприємств різних типів, які існували в економіці України за радянських часів. У попередній етап розвитку економіки України з 70-х років формувалися об’єднання різного типу практично в усіх галузях, відображаючи загальносвітову тенденцію до інтеграційних процесів. Централізовано керовані, включені в загальнодержавну систему планування, ці об’єднання були позбавлені можливостей самостійно визначати не тільки види об’єднань, їх структуру, компетенцію окремих підрозділів та виконавців, а й зовнішні зв’язки з постачальниками та споживачами. Домінування бюджетного фінансування не сприяли економному використанню коштів, а загальний дефіцит та гарантований збут – вивченню потреб споживачів. Економічна реформа, базована на двох моделях госпрозрахунків та закон про підприємства 1987 року розширили до деякої міри самостійність підприємств, підвищили роль трудових колективів, сприяли опануванню деяких внутрішніх економічних механізмів в розвитку об’єднань та включених в них окремих підприємств. Це означає, що організаційні форми об’єднань, принципи їх формування – не є зовсім новим явищем для економіки України. Але саме в цьому і полягає одна з проблем впровадження корпоративного управління – спроба прямого перенесення досвіду ВО та ПО на діяльність АТ, холдингів тощо. Це особливо помітно в умовах функціонування державних корпорацій та ВАТ із значною часткою державного майна.
Період становлення незалежності України (з початку 90-х років) характеризується процесом трансформації існуючих підприємств у ринково-орієнтовані об’єкти: значно зменшується роль централізованого управління, виникають організації, базовані на недержавних формах власності.
Історія створення підприємств корпоративної форми власності з середини 90 років має безліч сумних прикладів. Попри все – це роль інвестиційних, трастових та страхових компаній, приватних пенсійних фондів, на яких покладалися великі надії концентрації капіталу мілких вкладників. За рахунок цього планувалося сприяння розвитку корпоративних начал в економіці. За ці кошти, як це бачилося, здійснюватимуться реструктуризація діючих підприємств і створення нових, тобто з’являться організації, що виконуватимуть функції ефективного власника. Загальна економічна криза, незавершеність реформування державного сектора економіки, відсутність достатніх обсягів фінансових ресурсів для здійснення необхідних заходів по оздоровленню підприємств, а також прямі зловживання призвели до підриву сподівань на позитивні результати приватизації та корпоратизації підприємств (див.також пп.2.2.1., 2.2.2., 2.1.4., 2.2.3.).
Більшість українських підприємств починали та продовжують своє реформування знаходячись в умовах кризи. Ключова проблема при цьому полягає в тому, чи готові підприємства та організації у досить короткий час адекватно адаптувати до своїх умов корпоративне управління. На наш погляд, однозначної відповіді на це запитання немає.
“Типове” українське підприємство (за виключенням невеликої, нажаль, частки) – фінансово неспроможне, з великою кількістю боргів; з низьким рівнем технічної бази (і, внаслідок свого фінансового стану, неспроможне залучити інвестиції для впровадження новітніх технологій); втраченими зв’язками і значної кількості кваліфікованого персоналу, з недоліками в менеджменті і освітньо-кваліфікаційним рівнем перш за все керівного складу, що не відповідає сучасним вимогам тощо. В таких умовах – в умовах системної та стратегічної кризи – процес впровадження такої складної, комплексної організаційної інновації, як система корпоративного управління – уявляється дуже важким. Ця проблема – проблема не тільки кожного окремого підприємства, а проблема економіки в цілому, вирішення якої можливе на основі зусиль держави та окремих організацій, що виходять далеко за межі суто корпоративного управління.
2.1.4.(2.2.3.) Відсутність відповідального (ефективного)
власника (наявність “псевдовласника”).
Мало хто може заперечувати, що сертифікатна приватизація не забезпечила (та й не могла б забезпечити) ефективної структуризації відношень власності, формування відповідального власника, який би опікувався долею своєї власності не стільки орієнтуючись на короткострокову прибутковість, скільки збереженням її, як такої, у довгостроковій перспективі, нарощуючи капітал. Для реалізації своїх довгострокових інтересів відповідальний власник має володіти достатнім обсягом перш за все фінансових ресурсів, щоб ринково-орієнтоване підприємство, здійснюючи інвестиційну діяльність реструктуруючи виробництво (а не тільки борги) з метою підвищення конкурентноздатності продукту, що випускається, та підприємства в цілому. На практиці існує досить великий перелік так званих “псевдовласників”, тобто осіб, що юридично не є володарями, але використовують майно підприємств і організацій, їх доходи в особистих інтересах, фактично здійснюючи функцію володіння без випливаючої з неї відповідальності. Це об’єктивний бік проблеми, що розглядається.
“Суб’єктивною” складовою (пов’язаною з об’єктивними чинниками) є те, що саме в цих умовах функціонують схеми особистого збагачення через процеси реструктуризації, коли створюються фірми для переведення туди активів при залишенні боргів за материнською компанією, виводу капіталів в іноземні банки тощо. Для проведення таких операції сплачуються хабарі держслужбовцям та кримінальним структурам. Така ситуація – основа розквіту тіньової економіки, несплати винагороди робітникам, нехтування інтересів АТ, як організації, анти ринкової поведінки тощо (див.п.2.1.3. та 2.2.1.).
Формування ефективного власника – складний процес, в якому повинні брати участь як держава (яка повинна сприяти підвищенню ролі стратегічних інвесторів), так і окремих корпорацій.
Загальними підходами до розв’язання цієї проблеми можуть бути:
· легалізація псевдовласників шляхом передачі їм прав розпорядження майном (на приклад державним пакетом акцій) з жорстко окресленою відповідальністю (у випадку, коли їх діяльність не має ознак карних злочинів і за наявності знання, уміння та навичок ефективного управління);
· продаж (можливо навіть пільговий) пакетів акцій (блокуючих, наприклад), що також сприятиме легалізації псевдовласників особливо при розробці таких систем стимулювання керівників, в яких передбачені премії акціями власних підприємства;
· заміна псевдовласника на відповідального власника, в тому числі за рахунок використання можливостей системи корпоративного правління та, навіть, системи банкрутства.
2.1.5.Наявність різних інтересів зацікавлених в результатах діяльності
АТ осіб (груп ,підсистем підприємств, держави тощо).
Проблем корпоративного управління має велике значення для великої кількості зацікавлених осіб - акціонерів, кредиторів, працівників, постачальників, покупців і місцевої громади. Кожна з цих груп має власне "поле сил" і ступінь впливу при прийнятті управлінських рішень. І варто зазначити, що у стосунках між усіма зацікавленими особами завжди є місце для потенційного конфлікту інтересів.
Обмеження в ефективному впровадженні корпоративного управління в Україні, як і в інших країнах полягає в тому, що інтереси групи акціонерів і, наприклад, менеджерів розходяться: останні зацікавлені у збільшенні розміру корпорації, влади і престижу; менеджери мають часто фіксовану платню (розмір прибутків не дуже впливає на її розмір); доля менеджера великою мірою залежить від стабільності компанії і він прагне мінімізувати ризикові інвестиції з метою уникнення банкрутства і звільнення. Натомість більшість акціонерів - "люди ризику" і прагнуть великих дивідендів. Навпаки, кредитори можуть не бути особливо зацікавленими у високих прибутках компанії - вони значно більше зацікавлені у наявності цих прибутків. Тому вони зі скепсисом сприймають вельми прибуткові, але дуже ризиковані операції. Кредитори отримують більшу частину збитків від провалу, а акціонери користуються усіма перевагами високих прибутків. Інтереси працівників, які інвестували у свою компанію, людський капітал у формі повної кваліфікації зацікавлені у стабільній роботі підприємства і збереженні робочих місць. Ці інвестицій є незворотними і коли компанія банкрутує, вони "втрачаються" внаслідок звільнення. Окрім того. постачальники корпорацій часто "інвестують" устаткування, яке настільки специфічне, що переобладнання його для інших потреб можливе лише коштом значних збитків, тому вони зацікавлені у збереженні профілю АТ. Так само і покупці. Місцеві громади інвестують у компанію через створення відповідної інфраструктури чи зменшення податків. Крім того, розглянемо деякі інші конфлікти інтересів, що є актуальними для українських підприємств.