Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" було ухвалено наступного дня, 28 жовтня 1989 року. Його ухваленню передувала велика підготовча робота. Проект закону, підготовлений у надрах тодішнього ідеологічного відділу ЦК КПУ, у річищі тогочасних установок на "гласність і демократизацію" було винесено на всенародне обговорення, в ході якого було висловлено 23967 пропозицій і зауважень. Цей показник наочно свідчив — проблема справді сколихнула українське суспільство. При цьому 13,3 % відгуків схвалювали проект закону в цілому, 4,6 % містили негативні оцінки, 77,2 % містили конкретні доповнення й пропозиції. З них у 16 % відгуків містилася пропозиція запровадити дві державні мови або в усій республіці, або в окремих її регіонах (Крим, Донбас), а в 2,9 % звернень містилася вимога забезпечити використання в усіх сферах суспільного життя лише однієї, української мови. До Президії Верховної Ради УРСР надійшло й чотири альтернативні законопроекти: від Львівської обласної ради Товариства української мови, інтернаціональної групи Дніпропетровська, колективу Львівського поліграфічного інституту та від групи київських науковців. Три з цих проектів орієнтувалися на радикальну "українізацію", один (дніпропетровський) — на консервування "статус кво".
Всі пропозиції було розглянуто й узагальнено робочою групою на чолі з депутатом, директором Інституту філософії АН УРСР, академіком В.Шинкаруком, який і доповідав доопрацьований проект на сесії Верховної Ради УРСР. В ході обговорення на сесії з ініціативи депутатів (найбільше — Г.Крючкова, тоді першого секретаря Одеського обкому КПУ) було прийнято ряд поправок до закону, які формально додатково гарантували права російської та інших національних мов, а практично — намагалися стримати фактичне утвердження мови української. З урахуванням цих поправок закон було прийнято в цілому, і він досі лишається нормативним документом, що регламентує разом із ст. 10 Конституції України мовну політику в державі.
Закон "Про мови в Українській РСР" складається з преамбули та шести розділів.
Преамбула проголошує, зокрема, що "українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності".
Розділ І "Загальні положення" (ст. 1 — ст. 9) регламентує завдання законодавства про мови в УРСР, визначає статус української мови як державної; гарантує права інших національних мов; визначає, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови; гарантує право громадян користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою; встановлює обов'язок службових осіб володіти українською та російською мовами; визначає основні положення щодо охорони та захисту мов; покладає організацію виконання Закону на Раду Міністрів УРСР, а контроль за його виконанням — на Ради народних депутатів УРСР.
Розділ II "Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій" (ст. 10 — ст. 24) регламентує вживання української мови як державної в актах вищих та місцевих органів влади та управління; у документах, що засвідчують статус громадянина УРСР: у судочинстві, провадженні справ про адміністративні правопорушення, нотаріальному діловодстві, юридичній допомозі; в прокурорському нагляді; в міжнародних договорах та угодах. При цьому в ряді випадків напряму застерігається рівний з українською статус російської мови: акти найвищих органів державної влади та управління публікуються українською і російською мовами (ст. 10); офіційні документи (паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтва про народження, одруження, смерть особи) виконуються українською і російською мовами (ст. 14); проектна і технічна документація виконується українською або російською мовами (ст. 13) — отже, останнє формулювання дозволяє взагалі не користуватися в цій сфері державною мовою. В інших випадках застерігається право користуватися "іншою мовою" або "мовою, прийнятною для сторін" — тобто фактично російською.
Розділ III "Мова освіти, науки, інформатики і культури" (ст. 25 — ст. 32) визначає використання державної та інших мов у дошкільних закладах, у середній школі, в професійно-технічній, середній спеціальній та вищій освіті, в сфері науки, культури та інформатики. Найважливішою в розділі є стаття 25, яку було ухвалено в редакції, запропонованій Г.Крючковим:
"Вільний вибір мови навчання дітей є невід'ємним правом громадян Української РСР.Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання та одержання освіти національною мовою.Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ і шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами".
Ідеологія цього розділу початково була така: вільний вибір мови середньої освіти й україномовна фахова та вища освіта. Проте вже в ході ухвалення закону було зроблено суттєві відступи на користь російської мови. Принцип рівності української та російської мов закріплено тим, що вивчення цих мов в усіх загальноосвітніх школах є обов'язковим (ст. 27), що інформатика в УРСР здійснюється на основі української та російської мов (ст. 31), а результати науково-дослідних робіт оформлюються українською або російською мовами (ст. 30) — отже, використання державної мови в сфері науки так само не є обов'язковим. Фактично єдиною однозначною гарантією на користь державної мови, що встановлює цей розділ, є вимога складання вступного іспиту з української мови абітурієнтами, які вступають до вищих та середніх спеціальних навчальних закладів (ст. 29) — хоча й тут зроблено суттєві застереження на користь тих, хто не вивчав української мови в середній школі.
Розділ ІV "Мова інформації та зв'язку" (ст. 33 — ст. 36) визначає мову засобів масової інформації (українська, а також мови інших національностей), пошти і телеграфу (закріплено рівний статус української та російської мов), оголошень і повідомлень, маркування товарів (у двох останніх випадках — здійснюються українською мовою та дублюються, в разі потреби, іншими мовами).
Розділ V "Мова назв" (ст. 37 — ст. 39) регламентує мову назв державних, партійних і громадських органів і організацій (подаються українською мовою, в разі потреби дублюються іншою мовою); мову топонімів і картографічних видань (топоніми утворюються українською мовою й іншими мовами передаються в транскрипції); мову власних імен (громадяни користуються правом іменуватися згідно з національними традиціями).
Заключний розділ VІ (ст. 40) "Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами Української РСР" декларує прагнення УРСР опікуватися національно-культурними потребами українців, що проживають в інших республіках Союзу РСР та за кордоном.
Одночасно з Законом було ухвалено Постанову "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР". Згідно з нею Закон набув чинності 1 січня 1990 року. Проте для окремих положень Закону був встановлений тривалий період набуття чинності: від З—5 років до 10 років (останнє — щодо ст. 25 — ст. 29, які регламентують мову в освітніх закладах). Водночас Раді Міністрів УРСР доручалося розробити та ухвалити до 1 липня 1990 року "Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року", в якій, зокрема, передбачалося конкретизувати по регіонах терміни впровадження окремих положень Закону.
Слід відзначити, що чинне законодавство не передбачає жодних санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, сам Закон розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Так, наприклад, частина друга ст. 6 встановлює, що "незнаннягромадянином української або російської мови не є підставою відмови йому в прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків". Проте конкретного терміну для цього не встановлено, а, отже, службова особа може "оволодівати мовою" аж до виходу на пенсію за віком.
Окремі положення Закону "Про мови в Українській РСР" було деталізовано (або просто дубльовано) низкою інших законодавчих та підзаконних актів. Так, Закон УРСР "Про освіту" в редакції від 23 травня 1991 року проголошував, що "мова освіти визначається законом УРСР "Про мови в Українській РСР" (ст. 6). У новій редакції Закону від 23 березня 1996 року цю статтю (тепер — ст. 7) було доповнено словами "визначається Конституцією України..." (і далі за текстом). Такого ж змісту ст. 11 є в Законі України "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 року): "Мова інформації визначається Законом "Про мови в Україні", іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною". У Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (від 16 листопада 1992 року) вказується, що "друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами" (ст. 4).
Один з найвідоміших документів "романтичної доби" становлення українського законодавства, "Основи законодавства України про культуру" (від 14 лютого 1992 року), декларує:
"Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України" (cm. 4).
Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 року):