"Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою" (cm. 9).
Аналогічний запис зроблено і в Законі України "Про рекламу" (від 6 липня 1996 року):
"Мова реклами визначається законами України "Про мови в Україні", "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", іншими законодавчими актами України в ції сфері, міжнародними договорами та угодами.
Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводитись мовою оригіналу" (ст. 6).
Нарешті, Закон України "Про видавничу справу" (від 5 червні 1997 року) встановлює:
"У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України "Про мови в Україні" та інших законодавчих актів України.Вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою.Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні.Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади".
Варто відзначити, що останній з ухвалених Верховною Радою законів щодо регулювання сфери культури — "Про кінематографію" — взагалі не містить посилань на Закон "Про мови в Українській РСР", обмежуючись загальною декларацією: "Застосування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до статті 10 Конституції України" (ст. 6). В принципі, ця стаття разом зі ст. 22 Закону, що встановлює квоту демонстрування національних фільмів у 30 відсотків національного екранного часу, могли б гарантувати відповідний статус державної мови на екранах — проте навряд чи ця вимога є на сьогодні здійсненною з огляду на реальний стан, в якому перебуває сьогодні національне кіновиробництво.
Нарешті, згідно з Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" в редакції від 27 травня 1997 року (ст. 26, п.50) до виключного відання сесій сільських, селищних та міських рад належить: "вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях".
Простір для дальшого утвердження статусу української мови відкриває Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року у справі щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України стосовно застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування й використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України. Це рішення встановлює:
" 1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, згідно з яким "державною мовою в Україні є українська мова", необхідно розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади й органами місцевого самоврядування (мовою актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також у інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята статті 10 Конституції України).
Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і в порядку, які визначаються законами України.
2. Виходячи з положення статті 10 Конституції України й законів України про гарантії використання мов в Україні, в тому числі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладів є українська мова.
У державних та комунальних навчальних закладах поряд із державною мовою згідно з положеннями Конституції України, зокрема, частини п'ятої статті 53, і законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися й вивчатися мови національних меншин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим для виконання на території України, остаточним і оскарженню не підлягає".
Принагідно відзначу — це рішення Конституційного суду викликало надзвичайно жорстку за тональністю ноту МЗС РФ від 28 січня 2000 року. Нею вказано, що "у Російської Сторони викликає серйозну стурбованість дальше посилення адміністративних та інших заходів, які застосовують в Україні проти збереження й розвитку російської мови”. Ця нота викликала низку обурливих заяв з боку політичних партій державницького спрямування. Відреагувала на неї й УНП "СОБОР". У Заяві Президії Центральної Ради партії рішуче заперечується проти того, що "Органи влади та посадові особи Російської Федерації, російські ЗМІ в неприпустимих за тональністю заявах намагалися втручатися у внутрішні справи України, зокрема, спонукали нашу державу ревізувати свою мовну й оборонну політику". 12 лютого на ноту відреагувала й МЗС України, в якій звинувачення російської сторони на фактах кваліфіковано як необґрунтовані, а натомість звертається увага на "складну мовну ситуацію, в якій перебуває українська діаспора в РФ". Проте показово й дуже небезпечно, що російську офіційну позицію повністю підтримали нечисленні, але галасливі організації, які прагнуть сьогодні виступати від імені всіх етнічних росіян України.
Не можу проминути тут ще однієї обставини, суттєвої для дальшого формування мовної політики України. Як уже говорилося, 24 грудня 1999 року Верховна Рада ухвалила Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин". Закон створює особливий статус для мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Причому в разі, якщо число осіб, які належать до вказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно-територіальної одиниці 20 відсотків, ця мова де-факто отримує в межах цієї одиниці статус офіційної.
Зауважимо — остання норма не є нормою самої Хартії, а була виписана власне українськими законодавцями. Причому нечіткість її формулювання дозволяє різнотлумачення: чи йдеться про 20 % представників саме національної меншини (в цьому разі російська мова отримує привілейований статус в областях сходу й півдня), чи йдеться про 20 % тих, хто говорять цією мовою (тоді російська мова отримує статус регіональної офіційної практично в усій Україні, за винятком хіба що Галичини).
Зрозуміло, що ця норма викликала протести серед державницьких партій та організацій — на жаль, запізнілі. Слід визнати, що ці партії та організації просто "проґавили" момент ратифікації Хартії в Верховній Раді. Нагадаю — Хартію було ратифіковано за день до створення УНП "СОБОР", то ж ми, як організована політична сила, вплинути на перебіг подій ще не могли.
Ще одного підводного каменя закладено в пункт 5 Закону, який проголошує: "призастосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, в функціонуванні яких використовуються мови національних меншин”. Нечіткість цього формулювання, покликаного начебто захистити мовно-культурні потреби меншин, на практиці може використовуватися проти дальшого розширення мережі україномовної середньої освіти.
Відтак треба, не виступаючи проти Хартії як такої й підтримуючи її положення, скеровані на захист культурної і мовної самобутності меншин, водночас у перспективі наполягатиме на перегляді норм вказаного закону з метою приведення їх у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року.
На завершення цього розділу відзначимо ще одну суттєву обставину. Знаменно, що досі держава майже не робила спроб сприяти розширенню сфери вживання української мови суто економічними, не-адміністративними методами. Чи не єдиний виняток було зроблено в пункті 1 статті 5 Закону "Про оподаткування доходів підприємств та організацій" у редакції від 21 лютого 1992 року, де, серед іншого, звільнялися від сплати податків "доходи видавництв, що здійснюють випуск літератури українською мовою та малотиражних видань мовами національних меншин, якщо ця література становить не менше 70 процентів загального обсягу їхнього виробництва". Проте цю норму було скасовано вже з 1 січня 1993 року Декретом Кабінету Міністрів "Про податок на прибуток підприємств і організацій" від 26 грудня 1992 року (декрет підписав тодішній прем'єр Л.Кучма "з подачі" тодішнього віце-прем'єра В.Пинзеника). Подальші спроби запровадити подібні заходи на підтримку українського книговидання й періодики неодмінно торпедувалася "лівими" в Верховній Раді.
Досягнений у жовтні 1989 року "мовний компроміс" до певного етапу демонстрував свою дієвість. "М'яке" мовне законодавство (суттєво ліберальніше від багатьох як пострадянських, так і західних зразків), разом з ухваленими Верховною Радою "Декларацією прав національностей" (1991) та Законом "Про національні меншини в Україні" (1992) дозволили уникнути суттєвої напруженості на мовно-національному ґрунті, наслідки якої могли б виявитися для України 1992—93 років непередбачуваними.
В цілому Закон "Про мови в Українській РСР" став, як говорилося, наслідком політичного компромісу між тими, хто обстоював повсюдне впровадження української мови як необхідну передумову справжнього унезалежнення України та тими, хто де-факто захищав збереження і надалі двомовного характеру українського суспільства (де українській мові було б відведено другорядну функцію), фактично прагнучи тим зберегти підпорядкований щодо Москви статус України.