1. Розглянемо суть основних вимог правозастосувальної діяльності. Однією із таких вимог або принципів є принцип законності. Всі рішення, які приймаються суб'єктами правозастосувальної діяльності, повинні бути законними. Разом із тим цей принцип можна конкретизувати.
а) Всі рішення (або вироки) повинні прийматись в межах компетенції (повноважень) службових осіб, державних органів і інших суб'єктів правозастосування. Ця компетенція закріплена в. нормативно-правових актах. Наприклад, органи внутрішніх справ згідно із Законом «Про міліцію» не мають повноважень розглядати спори між громадянами і підприємствами. Такі спори між громадянами повинні розглядати загальні суди, а між організаціями і підприємствами — арбітражні суди. В зв'язку з цим, службові особи повинні уважно вивчити справу, щоб правильно визначити, який державний орган повинен її розглядати.
б) Рішення можна приймати лише .на підставі, передбаченій в гіпотезі правової норми або нормативного акту. В гіпотезі сформульовані такі обставини і факти, яким держава надає юридичного значення. Всі інші факти і обставини, які не відображені в гіпотезі правової норми, не мають юридичного значення і не можуть служити підставою для прийняття рішень. Такі рішення будуть незаконними. Коли немає норми права чи нормативного акта, який потрібно застосовувати, то рішення приймаються, виходячи із вимог загальних принципів права.
в) Всі рішення повинні прийматись за процедурою, яка і встановлена законом або іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що потрібно точно дотримуватись процесуальних норм, які викладені в кримінально-процесуальному кодексі (КПК), цивільно-процесуальному кодексі, арбітражному або адміністративному процесі. Наприклад, згідно з ст.295 КПК України головуючий суду зобов'язаний роз'яснити права і обов'язки учасникам кримінального процесу, особливо потерпілим і підсудним (ст.294 КПК). Справи про адміністративні правопорушення потрібно розглядати не пізніше ніж через два місяці з моменту скоєння адміністративного проступку.
г) Рішення повинні прийматись у повній відповідності з їх змістом. Це означає, що компетентні службові особи
зобов'язані точно дотримуватись не тільки гіпотези, але і диспозиції, і санкції правової норми. Для того, щоб приймати рішення, потрібно зрозуміти, вияснити зміст правової норми так, як зрозумів її законодавець, коли приймав нормативно-правовий акт.
д) Рішення повинні прийматись у тій формі, яка передбачена законом. Форми рішень можуть бути різними: постанова про адміністративне правопорушення, протокол, ви рок по кримінальних справах, який виноситься судом, рішення по цивільних справах тощо.
В постанові Пленуму Верховного Суду України вказується, що судове рішення є найважливішим актом здійснення правосуддя, покликаним забезпечити захист визначеного Конституцією суспільного ладу і державності республіки, прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і правопорядку. Тому суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обгрунтованість рішення в цивільній справі.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України[13].
2. Правильне застосування норм права повинно бути не тільки законним, але й обгрунтованим. Хоч законність і обгрунтованість співпадають в певній мірі, але не зовсім точно. Наприклад, рішення або вирок суду по кримінальній справі може бути законним з формальної позиції (сторони), але необгрунтованим по суті. Обгрунтованість означає застосування норм права на підставі твердо встановлених і перевірених фактів. Це значить, що необхідно не тільки знати зміст і вимоги закону, але й умови їх реалізації в зв'язку з конкретними фактами. Фактична сторона справи повинна відповідати законній стороні і навпаки. Тільки всебічне вивчення і врахування всіх факторів гарантує нас від помилок в процесі прийняття рішень. Суб'єкти правозастосування повинні не тільки сформулювати рішення, але й доказати, чому прийнято таке рішення, а не інше. Обгрунтованим визнається таке рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст. 160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляються рішення. Неприпустимим є вимагання і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення. Суд може обгрунтувати рішення доказами лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.[14]
3. Застосування норм права повинно бути не тільки законним, обгрунтованим, але і доцільним. Доцільність в принципі закладена в нормативно-правових актах, та й сам закон повинен бути доцільним. Тому точне і неухильне його виконання і дотримання є доцільним застосуванням. Разом із тим, в законі даються альтернативні рішення, санкції, вибір яких повинен бути найбільш доцільним. Це значить, що суб'єкт правозастосування повинен враховувати найбільш оптимальні варіанти його застосування на підставі конкретних обставин справи відповідно до місця, часу, обставин і суб'єктів, відносно яких застосовується закон.
Закон дає простір для вибору засобів найбільш доцільного його застосування. Він, як правило, передбачає не одне, а декілька рішень і тим самим дозволяє найбільш доцільно його реалізувати. Доцільність не може бути вище законності і закону, вона повинна здійснюватись лише в межах закону — вибір найбільш ефективного рішення. В даному випадку відсутнє протиріччя між законністю і доцільністю. Якщо ж доцільність виходить за межі закону — це вже порушення закону і правопорядку, порушення прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства. Верховний Суд України, узагальнюючи практику про призначення мір кримінального покарання, встановив, що судами не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність. Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства. У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам необгрунтоване призначаються м'які міри покарання. Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупність злочинів і вироків[15]. В практичному житті є багато випадків відміни хоча і законних рішень, але недоцільних. Наприклад, це пов'язано з покаранням за малозначні злочини, в тому числі і неповнолітніх, яким недоцільно застосовувати такий вид покарання, як позбавлення волі. При затриманні злочинця (підозрюваного) слідчий і прокурор повинні вирішити, який запобіжний захід найбільш доцільний — арешт чи підписка про невиїзд.
4. Процес застосування правових норм вимагає, щоб рішення приймались не тільки законними, обгрунтованими, доцільними, але і справедливими. Категорія «справедливість» має не тільки моральний, економічний, політичний, але і юридичний характер. Вона протилежна категорії «несправедливість». В соціальному плані справедливість означає співрозмірний, відповідний до чогось. В правознавстві справедливість означає прийняття рішень таким чином, щоб не ущемляти суб'єктивних прав і законних інтересів громадян. В кримінальних правовідносинах покарання повинно призначатись в рамках закону і бути не тільки доцільним, але і справедливим по відношенню до потерпілих і до звинувачених залежно від форми вини, мотивів, характеристики правопорушника тощо.
В процесі реалізації правових норм суб'єкти застосування повинні приймати рішення з однієї сторони на підставі і відповідно діючих нормативно-правових актів, з другої сторони потрібно враховувати, що право і правові принципи повинні мати вищу юридичну силу, таку ж як і Конституція. Конституція і її принципи повинні застосовуватись в процесі прийняття рішень у всіх сферах державного і суспільного життя.
Суб'єкти правозастосування, приймаючи рішення по справі, повинні пам'ятати, що в праві і законодавстві виражається міра свободи і відповідальності за протиправну діяльність і поведінку. Тому рішення повинні бути як справедливими, так і гуманними по відношенню до всіх учасників цивільного чи кримінального процесу. Наприклад, принцип таліону (око за око, зуб за зуб), який існував в стародавньому світі, — це цілком справедлива міра відповідальності, але не гуманна.
Прийняття рішень на підставі права і з урахуванням принципів справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень правосвідомості і правової культури суб'єктів правозастосування, що суттєво буде впливати на стан законності і правопорядку, розвитку правової демократії, становленню правової держави і громадянського суспільства в Україні.