Проводячи політику переходу від комун до дворового сімейного підряду, держава при цьому не повинна залишити поза увагою фінансові орієнтири діяльності сільськогосподарських товаровиробників. На останньому моменті необхідно спеціально зупинитися, оскільки державні органи традиційно вилучають у сільськогосподарських підприємств додатковий продукт за рахунок підтримки низьких закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і високі ціни на промислові засоби виробництва. Ця тенденція продовжується в умовах лібералізації цін на промислові засоби виробництва, жорсткого контролю за цінами на продукцію сільського господарства, наслідком чого є порушення еквівалентності обміну і різке зниження реальних прибутків сільських товаровиробників. У зв"язку з цим виникає питання про можливість і доцільність використання державою регулюючих функцій, що забезпечують гарантований рівень прибутків сільських товаровиробників, вирішення соціально-економічних проблем у депресивних бідних районах із високим рівнем безробіття.
Незважаючи на проголошену на початку аграрної реформи тезу про переваги сімейного підряду, уряд Китаю в середині 80-х років не вагаючись відійшов від нього і виступив за різноманітність організаційних форм підрядної відповідальності, збереження модернізованого крупного виробництва, укрупнення землекористування, розширення найму додаткової робочої сили, здачу земельних наділів селянськими дворами в суборенду іншим сільським жителям. Ці й інші нові і складні юридичні проблеми знайшли своє часткове, хоча і непослідовне вирішення у Законі КНР «Про управління землею» від 25 червня 1986 р., у Тимчасових правилах «Про оподатковування орної землі» від 1 квітня 1987 р., у Тимчасових положеннях «Про управління фінансовими коштами сільських кредитних кооперативів» від 20 серпня 1987 р., що заклали основу для поглиблення земельної й аграрної реформ, взаємозалежних із реформою в місті, перебудовою діяльності структур, що зв'язують сільське господарство з іншими галузями АПК (організація постачання і закупівель, механізація робіт, іригація, переробка сільськогосподарської продукції, кредитне забезпечення сільського господарства).
У великих сільських районах головною формою суспільної власності на використовувану селянами землю є колективна власність селян. Закон «Про управління землею» (ст. 12) передбачає передачу землі, що знаходиться в колективній власності, а також власності держави, у користування організацій загальнонародної і колективної власності, колективів, окремих осіб. Як суб'єкти права землекористування, вони ведуть підрядне господарство, займаються лісівництвом, тваринництвом, рибним промислом. Обсяг прав і обов'язків колективів і окремих осіб по землекористуванню залежить від цільового призначення земельної ділянки, яке визначено договором підряду. Переважна частина оброблюваної землі передана на умовах підряду окремим селянським дворам (сім'ям) терміном на 15 років. У гірських районах і районах проживання національних меншостей термін договору підряду може бути збільшений до 50 років.
Такий основний зміст сучасного аграрного законодавства Китаю, у якому поряд із традиційними колективними сільськогосподарськими підприємствами, що функціонують на основі колективної земельної власності, відновлене різноманіття форм індивідуальної підприємницької діяльності, що функціонують на основі сімейного підряду.
У китайській правовій доктрині послідовно відстоюється погляд на соціальну природу колективної земельної власності як однотипної з державною власністю. При цьому ні на політичному рівні, ні в наукових дискусіях не обговорюється питання про можливість визнання колективної земельної власності як різновиду приватної власності. Відповідно до цього вирішується питання про те, кому саме належить колективна земельна власність: членам колективної організації або колективного сільськогосподарського підприємства? Закон «Про управління землею» (ст. 8) визнає власниками земельних ділянок, що використовуються для сільськогосподарських цілей, сільські сільськогосподарські виробничі кооперативи й інші колективні господарські організації. Водночас на місцях такі колективні господарські організації можуть бути не організовані. У таких випадках як суб'єкт права колективної власності на землю виступає низовий орган місцевого самоврядування — Комітет сільського населення, що виконує функції управління по відношенню до землі, що знаходиться в колективній власності.
Отже, Закон не визнає суб'єктами права власності ні товариства, що об'єдналися в кооперативи, ні так звані двох'ярусні господарства, що забезпечують різноманітними видами платних виробничих і постачальницьких послуг кожний підрядний двір, незважаючи на те, що землі, які використовуються для сільськогосподарської діяльності, закріплюються за ними. У вирішенні цієї проблеми китайські юристи пропонують виходити з необхідності встановлення такого правового режиму сільськогос-подарських земель, який би дозволив, з одного боку, забезпечити стійкість землекористування членів виробничих бригад, що реформуються в товариства і кооперативи, з іншого боку — виявляти обачність при перерозподілі землі, не допускаючи при цьому сплеску «пошесті комунізації, створення горезвісних сільських комун». Китайський законодавець прагне до того, щоб по можливості зрівняти кількісно розміри землеко-ристувань селянських господарств, надати їм більш широкі земельні права, господарську автономію, що дозволяє самостійно здійснювати обробіток землі та господарське освоєння нових земельних ділянок.
Порівняльний аналіз земельного законодавства показує, що правові засоби, які забезпечують раціональне використання й охорону землі як специфічної умови всякої діяльності і головного засобу виробництва, у Китаї і країнах Східної Європи різні. Принципово різні також підходи законодавця східноєвропейських країн і Китаю до вирішення зазначеної проблеми. Законодавець східноєвропейських країн пішов по шляху скасування монополії державної власності на землю, зміцнення приватного землеволодіння, поступового формування земельного ринку, розвитку підприємливості і підприємництва, ринкових зв'язків сільського господарства. Китайський законодавець відмовився від приватизації землі в будь-якій формі, висуваючи на перший план збереження колективної власності на землю як основу для всебічного, раціонального й ефективного використання земельних ресурсів у рамках ринкових аграрних відносин, що розвиваються.
Відмінності в підходах до вирішення проблеми зміцнення системи землекористування селян аніскільки не применшують цінності набутого Китаєм досвіду в правовому забезпеченні збереження і раціонального використання землі, що має позитивне значення для реформування сільського господарства тих країн СНД, у яких земельні ділянки визнаються об'єктом права власності колективних сільськогосподарських підприємств.
Перетворення земельної власності та землекористування в країнах Латинської Америки
У рамках третьої юридичної моделі реформування сільського господарства здійснюються правові зміни у відносинах земельної власності в латиноамериканських країнах, правову основу яких складає спеціальне законодавство про земельні реформи, яке розвивається у взаємозв'язку з цивільним законодавством, що встановлює приватноправовий режим земельної власності, межі державного втручання в регулювання діяльності земельного власника, що закріплюють інші норми про експропріацію нерухомості, про сільськогосподарську оренду, про заставу сільськогосподарської нерухомості тощо, які стосуються землі.
Класичні приклади переходу до нового земельного ладу, заснованого на принципах і ідеалах Уругвайської Декларації 1961 р., представляють собою Цивільний кодекс Болівії 1972 р., Цивільний кодекс Коста-Ріки 1975 р. і Цивільний кодекс Перу 1984 р.
Цивільний кодекс Болівії, що складається з 1570 статей, характеризує земельну власність як різновид нерухомого майна, для регулювання якого формулюються спеціальні положення щодо його цивільно-правового режиму і доступу до землі. Формулювання поняття земельної власності, зафіксоване в Цивільному кодексі Болівії 1972 р., істотно відрізняється від визначення земельної власності кодексом 1831 р., що розглядав право приватної земельної власності як абсолютне право. У ст. 108 кодексу 1972 р. акцент робиться на соціальні функції земельної власності, формулюється поняття експропріації, що можлива лише за умови «справедливої і попередньої компенсації».
Проблема земельної власності і її трансформації в умовах земельної реформи знаходиться також у центрі уваги перуанського законодавця. Загальні законоположення про власність на нерухоме майно, володіння, придбання, зберігання речових прав, види володіння, відшкодування власнику нерухомості поліпшень, зроблених за час здійснення володіння, захист прав володільця, основи припинення володіння, які містяться в Цивільному кодексі Перу 1984 р., мають регулююче значення для трансформації земельної власності в умовах реалізації програм радикальної земельної реформи. Особливу роль для визначення цивільно-правового режиму земельної власності відіграють ті положення Цивільного кодексу (статті 923, 925), що забезпечують поєднання приватних і суспільних інтересів громадян і юридичних осіб у земельних відносинах, закріплюють соціальні функції земельної власності, встановлюють обмеження права власності з урахуванням суспільної необхідності або суспільної корисності. Саме цим мотивом пояснюється наявність у Цивільному кодексі Перу, що закріплює концепцію обмеження власності в більш чіткій, у порівнянні з конституцією, формі, законоположень про служіння земельної власності соціальному інтересу.