Суб'єктами правового виховання виступають органи, організації, що проводять правовиховну роботу, серед яких стрижнем є різноманітні трудові колективи та навчальні заклади, окремі громадяни, які дійсно із знанням справи спроможні виконувати цю складну роботу. Об'єктом - населення країни, великі соціальні групи, окремі громадяни, їх правова культура та рівень правосвідомості.
Провідні завдання правового виховання, ґрунтуються на цінностях Загальної декларації прав людини, закріплених у Конституції України. Вони мають гуманістичну спрямованість і зорієнтовані на захист прав і свобод людини.
Сучасна правовиховна робота, крім загальнолюдських цінностей, як провідної засади правовиховного процесу, базується на засаді департизованості правовиховного процесу. Ставлячи вимогу щодо департизованості системи освіти та виховання, треба реально оцінювати ту позицію, що повністю обійтися у виховному процесі без ідеології, політики неможливо, як не можна обійтися без таких понять, як добро і зло, цих постійних супутників людського життя, які в сьогоднішніх умовах не повинні мати партійно-класового забарвлення. Однак позбавлення правовиховного процесу ознак партійності не повинно означати відходу від формування в особи почуття громадянина своєї держави. Тому у процесі виховання на зміну марксистським класовим поняттям, політизації навчально—виховної діяльності, повинна прийти ідеологія українського державотворення, розбудова демократичної правової держави, основана на засадах загальнолюдських цінностей.
Узгодженість правового виховання з сучасними державотворчими процесами в Україні в сучасних умовах передбачає послідовне проведення широкого кола соціальних заходів з формування належної правової поведінки, правової культури широких мас населення, окремих соціальних груп та осіб. Ці заходи мають бути реалізованими у всіх формах та на всіх етапах правовиховного процесу. Тому головна увага юристів, що працюють над проблемами правового виховання, повинна бути спрямована на правову матерію, на використання сили, властивостей і можливостей права для забезпечення поведінки, яка б гарантувала прогресивний поступовий розвиток суспільства.
У процесі вирішення поставлених завдань правового виховання варто мати на увазі, що їх можна вирішити не лише суто юридичними засобами і методами, але й за допомогою психологічного та морального впливу, художньо-естетичною культурою, оскільки поза духовним життям суспільства само по собі правове виховання було б відірваним від реальної людини, її інтересів.
Особлива роль у розвитку правової культури, демократизації її змісту належить юридичній освіті. Правова освіта — це структурний компонент освіти в Україні, процес набуття правових знань, навичок та вмінь, формування поваги до права, закону, прав та свобод людини, відповідних правових орієнтацій та оцінок, правових установок поведінки та їх мотивації правомірної поведінки тощо.
В Україні правова освіта є обов'язковим елементом навчально-виховного процесу в усіх дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних, вищих закладах освіти, закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.
Правова освіта забезпечується:
- органічним поєднанням правової освіти із загальною середньою і професійною освітою, культурою, політичним, економічним, моральним, естетичним та іншими формами виховання;
- відкритістю і доступністю до інформації про державу і право, про процеси у правовій сфері;
- систематичністю і безперервністю поширення і набуття знань про державу і право;
- участю юристів та їх об'єднань у поширенні правових знань;
- організаційними та методичними заходами міністерств та відомств, місцевих органів державного управління і самоврядування, закладів освіти, наукових установ, підприємств і організацій.
На вирішення основних завдань щодо набуття правових знань, навичок та вмінь громадянами та посадовими особами державних органів, спрямована "Програма правової освіти населення України", затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 366.
Культура українського суспільства, і зокрема правова культура ще й сьогодні продовжує нести на собі відбитки культури минулого, і особливо правової культури радянських часів і сприймається суспільною свідомістю, головним чином, через призму нормативно-юридичного світогляду, формально-догматичного розуміння змісту правової культури, як юридичної культури, ставлення до права тільки як до юридичного закону, акту політичного волевиявлення, який закріплює волю панівних соціальних сил.
Сучасні умови розвитку правової культури не вимагають обов'язкової відмови від усіх успадкованих наукових доробок радянських вчених з проблеми правової культури, а передбачають їх нове прочитання, творче переосмислення та доповнення новими науково обґрунтованими цінностями, що породжені сучасною епохою. Йдеться про цінності демократії, справедливості, прав людини, що зберігають сучасний величезний загальнолюдський гуманістичний потенціал і зафіксовані у міжнародному та внутрішньому праві.
Причини низького рівня правової культури населення України у перехідний період безпосередньо зв'язані із тими процесами, що з'явилися внаслідок невдало проведених реформ. Так поряд із позитивними перемінами, що відбулися в результаті збільшення світоглядної автономії та плюралізму, свободи слова, зниження державного контролю, відбулося послаблення виконавчої дисципліни, погіршення функціонування народного господарства, зниження податкових надходжень, зросла організована злочинність та корупція. Більшість населення таку складну ситуацію невизначеності сприйняло негативно. Вони не готові були прийняти сучасні гуманітарні цінності ціною втрати соціальних надбань епохи соціалізму. Завищені соціальні очікування та домагання значною мірою негативно вплинули на зміст правової культури різних груп населення та ускладнили процес розбудови демократичної правової держави.
Значною проблемою, що перешкоджає демократизації суспільного життя, створення умов для розбудови демократичної правової держави є правове невігластво, яке може проявляться у незнанні суб'єктом своїх прав і обов'язків, у відсутності уміння та бажання користуватися юридичним знанням та досвідом. Чисельні зміни та доповнення в існуюче законодавство, діючі закони, породили низку нових нормативно-правових актів, які часто не відповідають один одному. Такі трансформації нормативного матеріалу ускладнюють орієнтацію у сучаснім юридичному просторі навіть спеціалістам, а не тільки громадянам, що не пов'язані із юридичною діяльністю.
Значної шкоди формуванню правової держави наносить правовий популізм, який полягає у декларуванні нереальних прав і обов'язків, стимулів та обмежень, які не забезпечені ні економічно, ні фінансово ні юридичне. Популізм - це відхід від дійсних проблем, що стоять перед суспільством, об'єктивних інтересів і потреб людей. Він не сприяє вирішенню нагальних потреб, а тільки відволікає від них як "специфічний соціально-політичний "наркотик" що відривається від реальності у світ ілюзій, чуда.
Негативний вплив на розвиток держави як демократичної, правової має правовий романтизм, чи юридичний фетишизм, як показник низького рівня правової культури, як форма прояву правового нігілізму Вони полягають у перебільшенні ролі юридичних заходів, дії законів, права у житті суспільства. Частина населення пов'язує вирішення власних проблем із прийняттям правильних законів, нормативно-правових актів. Але право, закони, кодекси самі по собі не вирішують життєво важливі проблеми, а тільки створюють умови для їх цивілізованого вирішення: без активної діяльності самих громадян, суб'єктів перетворення юридичних приписів у життя, високого рівня їх правової культури закони нічого не варті.
Таким чином, на зміст правової культури найбільшою мірою негативно впливає:
1. Порушення принципу взаємної відповідальності громадянина та держави. Надмірне втручання держави у діяльність громадян та їх об'єднань, порушення самостійності суб'єктів господарської діяльності, відсутність гарантій і механізмів запобігання узурпації влади і зловживань з боку посадових осіб при здійснення ними своїх повноважень. Положення за яким держава жорстко карає громадянина за будь-яке відхилення від запропонованого йому варіанту поведінки, а само уникає відповідальності, неминуче приводить до відчуження населення від влади, і всіх що з нею зв'язано - представників законодавчої, виконавчої та правоохоронної діяльності.
2. Порушення основних політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини: незадовільне забезпечення як політичних прав людини сформульованих у Декларації про права людини (1948 р.), так і соціально-економічних прав людини, що не відповідає європейським та світовим стандартам, Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини (1966 р.) законодавче обмеження свободи переміщення, свободи вибору місця проживання, дискримінація громадян по національних прикметах тощо.
3. Особливу роль правова культура відіграє у ставленні населення до діяльності правоохоронних органів, і перш за все міліції, з якою громадянам частіше всього приходиться мати справу, як представника держави. Тут спостерігається певне негативне ставлення до діяльності міліції. Більшість громадян, особливо потерпілих, вважає, що міліція стала працювати гірше і не вірять у те, що вона може допомогти у разі звернення до них за допомогою. Широко поширена думка про корумпованість міліції, про використання співробітниками міліції незаконних методів діяльності.