У законі про міліцію вперше вміщені конституційні положення про те, що вона поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, захищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, ставлення до релігії, політичних та інших переконань. У той же час правопорушення чи злочин дає підстави міліції притягнути особу, незважаючи на її соціально-правові ознаки до відповідальності. Тобто закон закріплює принцип, за яким "перед законом усі рівні". У теорії кримінального права цей принцип називається принципом "суб'єктивної осудності". [5]
У реалізації прав і свобод людини, на які ніхто не може посягати, суттєве значення має попередження і припинення дій, які направлені на порушення чужих суб'єктивних прав, нанесення шкоди іншому, навколишньому середовищу тощо. Мова перш за все йде про надання допомоги суб'єктам права в реалізації прав, свобод і обов'язків. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але й зобов'язана забезпечити їх реалізацію та захист.
Проте реальне становище зовсім інше: людина знаходиться в залежності від держави, а не держава залежить від неї (приклади: зубожіння населення, безробіття, невиплата заробітної платні, пенсій, стипендій тощо). Звернення людини до держави і її органів, до конституційних правових норм позитивного ефекту, як правило, не приносить в силу відсутності механізму реалізації правових норм-принципів. Законодавчі та виконавчі структури держави не достатньо реагують на потреби і запити людини в силу свого відособленого становище. Статті 56 та 62 Конституції України проголошують, що кожен має Право на матеріальний захист (принцип майнової відповідальності). Конституційна норма спрямована на захист громадян, які потерпіли від свавілля органів державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органів під час здійснення ними управлінських функцій (ст. 62). Держава взяла на себе гарантії поновлення порушених прав і відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та в разі незаконного продовження виконання покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває карність діяння, набрав чинності (ст. 62).
Проголошені Конституцією права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знайшли своє відображення і в Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду". [6] У Постанові Верховної Ради України про надання йому чинності вказується, що положення щодо застосування цього закону приймаються Міністерством юстиції України, Генеральною прокуратурою України та Міністерством фінансів України за погодженням з Верховним Судом України, МВС України і Службою безпеки України. Виникає закономірне запитання. Чому не держава (уряд) несе відповідальність за заподіяну людині шкоду? Чому положення цього закону повинні погоджуватися з тими відомствами, які порушили права громадянина?
Судова статистика показує, що у 1997 р. збільшилось число осіб, справи у відношенні яких закрито, - 18674 особи (+17,5% проти 1996 р.), з них по справах публічного обвинувачення - 13999 (+19,2). Тривожать інші дані: за відсутністю події та складу злочину або за недоведеністю обвинувачення закрито справ публічного обвинувачення щодо 867 осіб (+116,7), виправдано 394 особи (+4,2). [7) Якщо до цього додати, що в 1997 р. зросло число кримінальних справ, по яких обвинувачені не віддані до суду, відкликаних прокурорами із судів у порядку ст. 232 КПК України -3288 (+22,5), на додаткове розслідування повернуто справ публічного обвинувачення на 26317 осіб, або на 4,1% більше ніж у 1996 р., то видно, що проблема законності, також і відшкодування завданої шкоди, у державі не вирішена.
Матеріали дослідження показали, що буквально одиницям із числа незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності були відшкодовані матеріальні і моральні збитки. Причина банальна - відсутність коштів. Це не що інше, як свавілля держави в особі відповідних правоохоронних органів. Більшість громадян в силу або незнання закону або невіри в справедливість із позовом до суду не звертаються. Відсутня і єдина інформаційна база щодо фінансової, судової та правоохоронної практики відшкодування заподіяної громадянинові шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Вирішення проблем бачиться в необхідності внесення в державний бюджет окремої витратної статті на відшкодування шкоди, завданої громадянинові не тільки незаконними діями правоохоронних органів, а й інших органів державної влади, місцевого самоврядування або їх співробітників, як це передбачено Конституцією України. Потрібен також механізм звернення громадян до відповідних органів міжнародних організацій, членом яких є Україна, про недотримання вимог Конституції України та інших законів з боку відповідних державних органів та їх посадових осіб.
У розвитку цієї проблематики знаходиться право громадянина (потерпілого) на відшкодування заподіяної злочином шкоди. Так у 1997 р. в судах зросло число потерпілих, яким злочинами було завдано моральної та матеріальної шкоди - 145272 (+4,1) на загальну суму 297 млн. гривен. Із загального числа потерпілих: шкоду здоров'ю було завдано 26443 особам (+1,6), життю - 6765 (-0,8). Цивільні позови були задоволені на 73 млн. грн. У той же час зменшилось застосування до засуджених додаткових мір покарання у вигляді конфіскації майна за злочини проти державної та колективної власності з 49,1% у 1996 р. до 43,2% у 1997 р.; за хабарництво - з 48,2% до 40,0%.
Вирішальне значення для відшкодування збитків, завданих потерпілому злочином І виконання вироку суду в частині конфіскації майна, мають принципи-норми кримінального процесу і кримінального права.
Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, що потерпілий - це особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49 КПК). Таке нормативно-правове визначення поняття потерпілого не повністю відповідає статусу особи, щодо якої вчинено злочин. Ця норма виключає з кола потерпілих особу, щодо якої небезпечне діяння вчинено неосудною особою, оскільки злочин - це протиправне, винне і карне діяння. Неосудна особа покаранню не підлягає. Проте діянням неосудного також заподіяно шкоду особі (моральну, фізичну, майнову), і така особа заінтересована в розкритті діяння, відшкодуванні шкоди і використанні для цього процесуальних прав Ця норма не узгоджується з конституційними засадами про те, що людина для держави є найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Отже, потребує уточнення в КПК поняття нормативно-правового визначення потерпілого Потерпілим має визнаватися особа, якій злочином чи іншим суспільно-небезпечним діянням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Крім цього, вказане визначення в чинному КПК поняття потерпілого створює підстави для позбавлення статусу потерпілого особи, на яку готувалось посягання або вчинено замах. Щоправда, у Науково-практичному коментарі Кримінально-процесуального кодексу України 18} роз'яснюється, що в разі фактичного заподіяння шкоди особа має визнаватися потерпілою. Проте коментар - це не закон.
Здається, що кримінально-процесуальне законодавство не відповідає кримінальному, яке захищає особу, щодо якої було вчинено незакінчений злочин", І відповідно до ст. 17 КК передбачає кримінальну відповідальність за незакінчені діяння, оскільки готування до злочину і замах на нього, тобто виникнення загрози злочину, саме по собі е шкодою [9], і тому особа має наділятися правами потерпілого для участі в доказуванні. Отже, потерпілим має визнаватися і особа, коли є підстави вважати, що відносно неї вчинено незакінчений злочин.
Реалізація положень ст. З Конституції вимагає відповідності норм кримінального судочинства завданню захисту прав і свобод осіб, які потерпіли від злочинного посягання, забезпеченню відшкодування збитків, завданих злочином і виконанню вироку в частині конфіскації майна. Ст. 29 КПК України вказує, що при наявності достатніх даних (до речі, закон ніяк не визначає термін "достатність" -В. Г.) про те, що злочином завдано матеріальну шкоду потерпілому, підприємству, установі чи організації або заклад охорони здоров'я зазнав витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд, не чекаючи, поки буде подано цивільний позов, мають вжити заходів до його забезпечення. Вказані заходи полягають:
а) у здійсненні активних оперативно-розшукових, слідчих і судових дій по виявленню майна обвинуваченого (підозрюваного), де б воно не знаходилося, або осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за його дії (ч. 1 ст. 51 КПК);
б) накладенні арешту, складанні опису і, за необхідності, у вилученні або передачі на зберігання цього майна (ст. 126, 127 КПК).