Форма впровадження справ в Європейському суді
Основними формами впровадження справ у Європейському суді (включаючи Суд першої інстанції, коли це входить до його юрисдикції) є прямі дії, звернення щодо попереднього рішення, непрямі оскарження через позови відносно протиправності та висновки.
Прямі дії: дії стосовно невиконання зобов’язань
Дії стосовно невиконання зобов’язань є позовом, зверненим проти будь-якої країни Співтовариства з боку Комісії згідно ст.170 (ЄС) або проти іншої країни-члена відповідно до ст.170 (ЄС). Таке невиконання може бути як результатом бездіяльності (наприклад, відсутність імплементації директиви у передбачений строк чи імплантація її неналежним чином), так і діяльності (наприклад, запровадження в дію чи примусове виконання національного законодавства або здійснення національної політики у спосіб, несумісний з правом ЄС). Нині Комісія суворо переслідує країни-члени, які порушують свої зобов’язання. Ст. 171 Договору про ЄС передбачає :
”Якщо Суд ЄС виявить з боку будь-якої країни-члена порушення зобов’язань, що випливають з цього Договору, то ця країна буде зобов’язана вжити відповідних заходів для виконання рішення Суду .
Якщо Комісія вважає, що ця країна-член не вжила відповідних заходів для виконання рішення Суду.
Якщо відповідна країна ЄС не вживає необхідних заходів для виконання рішення Європейського суду впродовж періоду, визначеного Комісією, остання може направити справу до Європейського суду. При цьому вона повинна вказати одноразову суму чи розмір штрафу, які, на її думку, має сплатити відповідна країна ЄС за цих обставин. Якщо Європейський суд переконається, що відповідна країна-член не виконала його рішення, він може накласти на неї одноразові штрафні виплати. Така процедура не повинна суперечити ст.170 ”.
Раніше не існувало будь-яких санкцій, але жодна країна-член не відмовлялась виконувати рішення суду, хоча у деяких справах спостерігалось значне зволікання. Європейський суд постановив, що заява ст.169 (ЄС) про невиконання країною Співтовариства договірних зобов’язань має остаточну силу і “є забороною, яка має силу закону, для компетентних національних органів проти застосування національних норм, визнаних несумісними з Договором, … і зобов’язанням для них вживати усіх необхідних заходів, аби законодавство ЄС могло застосовуватись повною мірою”. Навіть коли законодавча або виконавча влада країни не вживає відповідних дій, її судові органи зобов’язані, якщо є можливість, забезпечити виконання рішення суду, а не національної норми, що суперечить законодавствуЄС.[5]
Прямі дії : позов про скасування
Мета позову про скасування – позбавити відповідний акт юридичної сили. Ст.173 (ЄС) обмежує судове переслідування переглядом актів Ради і Комісії, проте Європейський суд поширив її застосування на акти будь-якої установи ЄС, що здатна впливати на юридичні права або зобов’язання.
Звертатися з позовом про скасування можуть:
1) Комісія, Рада або країна ЄС;
2) Парламент за деяких обмежених обставин;
3) Зацікавлена особа або компанія у разі незаперечного доведення її правоздатності. В інтересах юридичної певності передбачається двомісячний термін такого подання, якого суворо дотримуються. Підставами для позову про скасування є:
- відсутність компетенції;
- порушення основних процедурних вимог;
- порушення договору або будь-якої правової норми, пов’язаної з його застосуванням;
- зловживання повноваженнями.
Перші дві підстави стосуються питань, що передують прийняттю акта, тобто цей акт прийнятий з перевищенням повноважень або недотриманням основних процесуальних вимог. Третя виникає тоді, коли прийняття акта повністтю або частково суперечить вимогам права Європейського Союзу. Четвертою є ситуація, коли набуті в разі прийнятого акта повноваження використовуються не з цілями, для яких вони надані. Будь-який акт, визнаний незаконним щодо одного з цих критеріїв, скасовується судом, а установа, яка його прийняла, зобов’язана вжити усіх необхідних заходів для виконання рішення суду.[6] Анулювання незаконного акта не позбавляє осіб, що зазнали відповідної шкоди, права на звернення про відшкодування збитків.[7]
Прямі дії: судові справи щодо відносин з персоналом
Будь-які суперечки між однією з установ ЄС та службовців підпадають виключно під юрисдикцію двох судів Співтовариства.[8] До 1989 р. Європейський суд змушений був розглядати справи, які нині належать до компетенції Суду першої інстанції.
Непряме оскарження: звернення щодо неправомірності
Юридичній або фізичній особі (на відмінк від адресата будь-якого індивідуального акта) дуже важко довести свою правоздатність на звернення до суду за скасуванням акта одного з інститутів Співтовариства. Така неспроможність зменшується певною мірою завдяки додатковій можливості на звернення щодо неправомірності відповідно до ст. 184 (ЄС). Ця стаття не створює окремої підстави для позову. Скоріше вона дозволяє будь-якій особі оскаржити законність акта без обмежень у часі, коли цей акт вже розглядається в рамках позову до Європейського суду.[9] З позовом про неправомірність рішення звертаються найчастіше у випадках, коли загальний акт установи Співтовариства (який згідно ст. 173 може бути оскаржений лише інститутом Співтовариства або країною-членом) застосовується безпосередньо до фізичної або юридичної особи через прийняття індивідуального акта. Тоді така особа може оскаржувати цей індивідуальний акт не на підставі його неправомірності, а через те, що він прийнятий на основі протизаконного основного акта. Якщо позов задовольняється, індивідуальний акт, позбавлений правової бази, скасовується, спричиняючи незастосування до такої особи і положень загального акта. Таким чином ст.184 забезпечує захист фізичної або юридичної особи від безпосереднього застосування неправомірного законодавчого акта інститутом Співтовариства. Разом ст.184 (ЄС) та повноваження Європейського суду (ст.177) визначити законність акта Співтовариства, коли він застосовується національними органами влади, суттєво обмежують можливості фізичних і юридичних осіб щодо безпосереднього судового контролю за актами Співтовариства.
Висновок
Дуже важко сказати, чи є Європейський Суд з прав людини найвищою інстанцією і чи є він гарантом захисту основних прав і свобод людини в нашій країні. Але звертатись до Європейського Суду нашим громадянам важко, тому що наша судова машина дуже повільна, це по-перше, (розгляд судових справ в Україні триває не місяці, а роки, хоч вимоги Європейського Суду зобов’язують подати скаргу не пізніше 6 місяців), а по-друге, не кожен громадянин нашої країни може собі дозволити заплатити 5000 доларів за розгляд його справи в Європейському Суді.
Багато скарг відхиляються через недоскональне обгрунтування причин скарги, та через неправильність оформлення.
Як про це пише М.Л.Ентін в книзі “Европейская Конвенция о правах человека и Европейская социальная Хартия”:
“Дело в том, что, как общее правило, жалобы составлены без учета формально-юридических требований. В смысле некоторых из них просто трудно разобраться. Они представляют собой лишь сгусток эмоций. Другие составлены до обращения к конкретным российским инстанциям. Третьи не имеют непосредственного отношения к сфере регулирования Конвенции и.т.д. …”.
Але виходячи з того, що хтось намагається, і деякі виграють справи в Європейському Суді, в нього можна звертатись.
Відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція є частиною національного законодавства, і відповідно всі права, гарантовані Конвенцією, мають використовуватись в судовій практиці національних судів. Ст.10 є найбільш вживаною. Це пояснюється двома причинами. Перша-законодавство України не в повній мірі відповідає стандартам, проголошеним Європейським судом з приводу свободи слова. Стандарти Європейського суду є більш демократичними. У зв'язку з цим показником більш демократичного підходу судді до того чи іншого питання, є використання Конвенції. По-друге, ст. 10 є найбільш вживаною у зв'язку із тим, що вона є найбільш знайомою для суддів. Завдяки Раді Європи були проведені семінари для всіх суддів, як використовувати в своїй практиці цю статтю і прецеденти Європейського суду. В середньому семінарами було охоплено близько 500 суддів з усієї України. Щодо конкретних прикладів, є суддя, заступник голови апеляційного суду Миколаївської області Василь Паліюк, який у своїй практиці постійно використовує ст. 10 разом з прецедентною базою Європейського суду, якою він володіє абсолютно вільно. Європейський суд частіше за все стає на бік журналістів, оскільки вважає пресу " вартовим псом демократії".
Список використаної літератури:
Нормативно-правові акти:
1. Конституція України К.:”Юрінком”, 2003
2. ЕЕвропейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод. ГГосударство и право. М., 1993, № 4;
3. Закон України “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних суддів” від 29 листопада 2001 р.№ 2860-III
Основні джерела:
1. Бойко М. Д. Тоудове право України К.:”Олан”, 2002. – 335с.
2. М.Дженіс,Р.Кей,Е.Бредлі Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. К.:”АртЕк”, 1997.-624с
3. Татам Алан Право Європейського союзу.-К.:”Абрис”, 1998-424с.
4. Энтин Л.М. Европейское право-М.: Норма, 2004. – 720с.
5. Опришко В.Ф., Омельченко А.С. Право Європейського союзу. К. 2002
6. Тимченко Л.Д. «Международное право».
7. Крылов Н. Б. «Правотворческая деятельность международных организаций».
8. Топорнин Б.М. «Европейские общества: права и институты»