У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи; підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили (наглядне провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов'язкові стадії — від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротестовується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обставинами чи примусово виконується.
Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за самостійними стадіями. Особливість правового регулювання цивільних процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій регламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія учасника цивільного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.). Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб'єктами процесуальної діяльності, а також обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних актах — документах (ухвалах, рішеннях, протоколах тощо).
Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв'язку процесуальних дій суб'єктів процесуальної діяльності та їх документального оформлення складає цивільний процес (цивільне судочинство) як встановлений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ.
1.2. Представництво у цивільному процесі.
Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чином покладено на адвокатуру (ст. 59).
Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалізується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут представництва в суді є одним з передбачених законом засобів реалізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів.
Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатністю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (неповнолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю юридичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правліннями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини можуть носити юридичний або фактичний характер.
Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі — це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висновок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований.
Представництво в цивільному процесі відрізняється від загальноцивільного представництва виконуваними функціями; характером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; колом осіб, що мають право виступати як представники; підставами виникнення і припинення; характером та обсягом наданих повноважень тощо.
Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення представником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього. У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і діяти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для використання ними права мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом договору доручення. Судовий представник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.
У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту судового представництва. Так, наприклад, участь представників органів державного управління (ст. 121 ЦПК) і представників громадськості (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового представництва.
Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони суперечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представників органів державного управління, профспілок, державнихпідприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадських організацій та трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участі органів державного управління та інших суб'єктів, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі представників громадської організації або трудового колективу, що уповноважили їх, є викладення думки організацій та колективів з приводу справи, яка розглядається судом.
ЦПК не дає визначення цивільного процесуального представництва. В юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з одним під судовим представництвом розуміються правовідносини, в силу яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим - представництвом визнається саме процесуальна діяльність, тобто сукупність здійснених процесуальних дій.
Більш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних правовідносин. Реальна поведінка (діяльність) учасників правовідносин згідно з їх правами і обов'язками є одним з структурних елементів правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин. Здійснення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, неможливо поза правовідносинами. Діям представника, що здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надається юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше схвалення таких дій довірителя, то в цивільному процесі це неможливо.
Таким чином, судове представництво — це правовідношення, в силу якого одна особа — представник — здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги прирозгляді цивільної справи та здійсненні захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.
Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в суді від імені суб'єкта, що займає в процесі процесуальне становище сторони, третьої особи (позовне провадження), заявника або заінтересованої особи (провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження), з метою захисту його прав та інтересів. Процесуальне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи в правовідносини з судом, мають самостійні процесуальні права та обов'язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх інтересів, а прав та інтересів інших осіб.
З урахуванням викладеного можна окреслити основні ознаки судового представництва.
По-перше, судове представництво в цивільному процесі характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язані з вирішенням спору або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представника поширюються лише на особу, яку він представляє.
По-друге, представництво здійснюється від імені того суб'єкта, суб'єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.
По-третє, представника в суді може мати лише визначене законом коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтересованість у розгляді справи.