Більше того, специфіка діяльності органів виконавчої влади полягає в тому, що загальнотеоретичний принцип “дозволено все, що не заборонено законом” повинен діяти в іншій інтерпретації – дозволено все, що дозволено законом. А тому використання невизначених підстав притягнення до відповідальності за реалізацію абсолютно визначених повноважень вважається, принаймні, недоречним.
В державному управлінні відповідальність керівників органів виконавчої влади органічно пов’язана з реалізацією моральної відповідальності. І це закономірно, оскільки дії політичного керівника повинні мати моральну основу та значною мірою визначатися моральними принципами. Саме тому, що мораль і політика – тісно пов’язані між собою явища, вони не можуть діяти ізольовано, не порушуючи цілісності одна одної.
Досить слушним є зауваження Н.Г Григорука в контексті характеристики правового статусу народного депутата України: “Політична і моральна відповідальність влади, на відміну від конституційної, існує як в позитивному, так і в ретроспективному аспектах. Політична відповідальність у конкретному випадку – це відповідальність… за виконання прийнятих на себе зобов’язань, обіцянок і програм, за належну реалізацію тих владних повноважень, які ті чи інші структури отримали від народу як єдиного джерела влади”[287]. Далі автор посилається на твердження Н.М. Колосової, що: ”мірою політичної відповідальності буде відсторонення від влади тих осіб, хто неналежним чином здійснював свої публічні функції. Моральна відповідальність – це відповідальність влади за реалізацію своїх повноважень на основі вимог моралі, справедливості”. І в результаті Н.Г Григорук доходить висновку, що “політична та моральна відповідальності не володіють рисами юридичної відповідальності”[288].
Як ми вже з’ясували, моральна відповідальність (як і юридична) – той самий обов’язок, але такий, що виконується під впливом примусу. Зрозуміло, істотна розбіжнсть між дією норм права і дією інших соціальних норм полягає в тому, що право забезпечується державним примусом із усіма важливими наслідками, що випливають звідси. На жаль, моральна норма таким засобом не забезпечена. Моральна відповідальність не вносить змін у майнове, правове і політичне положення посадових осіб, яким вона адресована, не закріплює свою негативну оцінку яким–небудь реальним покаранням. І все–таки зведення способів захисту порушеного права тільки лише до державного примусу виконання обов’язків було б великою оманою.
Моральна оцінка – обов’язковий елемент, що супроводжує негативну юридичну оцінку. Накладення дисциплінарного стягнення на службовця за недогляд у роботі являє собою процес, у якому також є негативний, морально–етичний осуд, часто непомітний, але психологічно відчутний винною особою.
Категорія совісті та честі становить суб’єктивну сторону моральної відповідальності. Разом з тим потрібно сказати, що моральний обов’язок не завжди виконується в результаті внутрішнього спонукання і переконання. У практиці моральна відповідальність як об’єктивна реальність частіше локалізується і діє у вигляді суспільної думки. Суспільна думка в державному управлінні – це суспільні відносини з приводу оцінки управлінської діяльності, що відображаються в колективних судженнях громадян про державну політику, роботу державного апарату і його керівників. Такі судження відрізняються поширеністю, інтенсивністю і стійкістю, чим створюють відчутний вплив на посадових осіб. Сила суспільної думки, будучи своєрідним примусовим заходом, утримує від аморального вчинку. Тиск із боку суспільної думки винна особа може відчувати і після того, як перестала діяти негативна юридична оцінка, яка була приводом для його виникнення.
На відміну від українського, законодавство багатьох країн світу містить ряд суспільно важливих морально–політичних зобов’язань, яким повинен відповідати політичний діяч протягом усього терміну перебування на посаді (Литва[289], Естонія[290], Болгарія[291], Польща[292]). Так, наприклад, при усій своїй декоративності урочисте зобов’язання (присяга), що дається Прем’єр–міністром та міністрами перед вступом на посаду своєму народові, при всіх обставинах дотримуватись Конституції й інших законів, має велике суспільно–політичне значення. Це зобов’язання є одним із ключових елементів легітимності уряду, невід’ємною умовою довіри народу до виконавчої влади і важливим моральним обмеженням для державного політичного діяча, якщо він опиниться перед спокусою порушити ті або інші правові норми. Такого роду зобов’язання й офіційно встановлені стандарти діяльності службовців (у загальному розумінні цього слова) спрямовані на всіляке зміцнення авторитету та гідності державного управління в цілому. Якщо ж службовець, усупереч узятому на себе зобов’язанню, допускає серйозне порушення Конституції або законодавства, то стосовно нього, на цілком законних підставах може бути застосована процедура зміщення з посади.
Українське законодавство, на жаль, містить вимогу прийняття присяги лише щодо державних службовців, якими є, зокрема, керівники державних комітетів, органів виконавчої влади зі спеціальним статусом та місцевих державних адміністрацій. На нашу думку, це спричинено відсутністю спеціальних нормативно–правових актів, які б регулювали правовий статус Кабінету Міністрів та центральних органів виконавчої влади. Хоча доцільніше було б закріпити такий обов’язок у Конституції України з огляду на принциповість та базовий характер присяги як такої. Конституція як Основний Закон має закріплювати основні засади, принципи державотворення. Саме конституційні норми закріпили обов’язок
урядовців присягати на вірність народові у багатьох державах світу. Тому, на наш погляд, усе ж таки слід перейняти позитивний досвід таких країн і в рамках конституційної реформи внести пропозицію про закріплення обов’язку керівників органів виконавчої влади усіх рівнів приймати присягу на вірність народу України.
Підсумовуючи усе вищевикладене, можна констатувати:
Ситуація з притягненням до відповідальності керівників органів виконавчої влади, які мають статус державних політичних діячів є досить неоднозначною. Це викликано тим, що ”…часто юридична відповідальність суб’єктів влади… поєднується із відповідальністю політичною та моральною, продукуючи нові, змішані форми відповідальності”[293].
Вихід з цієї ситуації вбачається у приведенні існуючого законодавства у сфері відповідальності керівників органів виконавчої влади у відповідність до засад науки теорії права, що унеможливить практику притягнення до юридичної відповідальності осіб на основі суб’єктивізму та одномоментних політичних інтересів. Це також слугуватиме універсалізації розуміння терміну “юридична відповідальність” та гарантуваиме уніфіковане використання цього поняття у правозастосовчій практиці.
Ми пропонуємо такі зміни, які легше прослідкувати спираючись на таку цитату: “Вони (маються на увазі міністри. – Н.А.) забезпечують формування і проведення державної політики у доручених їм сферах і несуть політичну відповідальність перед Президентом України і Верховною Радою України за виконання покладених на них завдань і повноважень (курсив наш. – Н.А.)”[294]. На нашу думку тут якраз досить чітко відображено поєднання елементів юридичної та політичної відповідальностей.
По–перше, міністри як державні політичні діячі та особи, яких призначено з урахуванням розстановки політичних сил у Парламенті (ідеально – за погодженням з політичною більшістю) мають відповідати вимогам політичних сил, завдяки яким вони і одержали свої портфелі, та діяти в рамках політичної програми. В протилежному випадку вони несуть персональну політичну відповідальність як такі, що не виправдали сподівань своїх однопартійців. Саме персональну відповідальність, тому що “дійсну відповідальність у справах великої політики може нести тільки один–єдиний керівний міністр, а аж ніяк не анонімна колегія”[295].
По–друге, міністри – це керівники органів виконавчої влади, представники державної влади, на яких лежить обов’язок виконувати функції держави. А отже, при невиконанні або неналежному виконанні своїх обов’язків вони мають відповідати вже перед державою в особі Верховної Ради України. А це вже сфера юридичної відповідальності. Отже, задля того, щоб не змішувати ці поняття, пропонуємо таку схему притягнення до відповідальності керівників органів виконавчої влади зі статусом державного політичного діяча:
Перший етап полягає в публічному осуді політичних дій члена своєї партії та входженні до Верховної Ради України з поданням про відкликання посадовця або партійним керівництвом, або ж парламентською більшістю, причому з одночасним поданням кандидатури на вивільнену посаду (так званий конструктивний вотум недовіри[296]) – таким чином реалізується політична відповідальність, підставою якої виступає не невиконання або неналежне виконання своїх повноважень, а спосіб їх виконання.
Другим етапом є реакція Верховної Ради України на таке подання. Верховна Рада України, враховуючи державні інтереси, може або задовольнити подання, звільнивши вказаного керівника і водночас призначити запропоновану кандидатуру, або ж відмовити у задоволенні подання з одночасним письмовим обґрунтуванням свого рішення. Саме на цьому етапі (за умови задоволення подання), реалізується юридична відповідальність, яка за своїми характеристиками підпадає під визначення конституційно–правової відповідальності.