В Австрії федеративний устрій, встановлений за чинною Конституцією, певною мірою пов'язаний з політико-територіальною організацією Австро-Угорської імперії другої половини XIX — початку XX ст. Починаючи з 60-х років XIX ст. ця організація характеризувалась автономією окремих регіонів — країв. Автономію в ті роки мали Буковина й Галичина, де були створені крайові сейми та деякі інші владні структури. Практика автономізації сприяла формуванню чинників федералізму.
На відміну від розглянутих країн, федеративна форма державного устрою в країнах Латинської Америки, а також у країнах, що розвиваються, майже завжди мала і має, по суті, штучну природу. Відповідні федерації звичайно утворювались директивно, за рішенням центральних органів. При цьому в деяких випадках форму державного устрою змінювали по кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті іноді важко визначити різницю між обсягом і значенням компетенції суб'єктів вказаних федерацій та повноваженнями органів автономій, утворених в деяких унітарних державах (наприклад, в Іспанії, Італії).
Особливості федеративної форми державного устрою визначаються політико-правовим статусом суб'єктів як державних утворень. Проте у багатьох федераціях територія держави не є сумою територій відповідних утворень, оскільки, крім державних утворень — повноправних суб'єктів федерацій, є одиниці, що не мають такого статусу. Наприклад, у США виділений федеральний округ Колумбія, де розташована столиця цієї держави. В Канаді, крім десяти провінцій, до складу федерації включено дві спеціальні територіальні одиниці — Північно-Західні території та Юкон. Є подібні одиниці в Австралії, Бразилії, Індії та в деяких інших федераціях.
За своєю політико-правовою природою подібні територіальні одиниці не є державними утвореннями. Функції державного управління тут здійснюються на засадах, близьких до засад автономії або місцевого самоврядування, що позначається на обсязі повноважень відповідних органів. Відрізняється також організація влади: якщо в державних утвореннях вона в цілому відображає принципи, прийняті на федеральному рівні, то для територіальних одиниць, які не мають такого статусу, характерна більш жорстка субординація щодо федеральних органів.
Іншою формою державного устрою є унітарна форма. Держава звичайно вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її території не наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна система права і одна система органів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. Її складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.
Адміністративно-територіальні одиниці — це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Вони є територіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні функції.
Адміністративно-територіальні одиниці не є суто географічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій частині державної території. Існує кілька систем адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція). Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб'єктів.
Існуючі системи адміністративно-територіального поділу в основному склалися ще в XIX ст., хоча вони постійно еволюціонують. У 60—80-х роках XX ст. в багатьох розвинутих країнах були проведені реформи адміністративно-територіального поділу. Щ реформи характеризувалися двома підходами: скороченням кількості наявних територіальних одиниць шляхом збільшення їх розмірів або створенням нової, укрупненої ланки адміністративно-територіального поділу — регіону. Проблема регіоналізації пов'язувалася з необхідністю практичного розв'язання питань реалізації загальних соціально-економічних програм на національному і місцевому рівнях, узгодження інтересів, підвищення ефективності в роботі державного механізму тощо. В теоретичному плані регіоналізація нерідко розглядається як складова більш широкого процесу децентралізації влади. Існують різні погляди на юридичну природу регіону.
Усе це ускладнює визначення такого явища, як автономія. Звичайно автономія супроводжує унітарну форму державного устрою і за таких умов розглядається як засіб децентралізації. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відмінний від правового положення звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається не всім, а лише окремим частинам держави. Виняток становлять автономії в Іспанії та Італії.
Автономії утворюються за адміністративним і національним принципами з урахуванням історичних та географічних факторів. Прикладами адміністративних автономій є більшість областей в Іспанії та Італії, а також автономні області в Португалії (острови Мадейра та Азорські). До національних автономій слід віднести Гренландію і Фарерські острови в Данії, Аландські острови в Фінляндії, Басконію і Каталонію в Іспанії, а також області Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія і Валь д'Аоста в Італії. Існують національні автономії і в деяких інших країнах (Молдова, Узбекистан та інші). У Росії вони мають особливий статус. Входячи до складу країв і областей, які є суб'єктами федерації, автономна область (Єврейська) і автономні округи самі включені до федерації як рівноправні суб'єкти.
Своєрідністю відзначається політико-територіальна організація Великобританії. У Північній Ірландії (Ольстері) віднедавна представницький орган та інші органи автономії розпущені. Управління територією здійснює британський уряд. У Шотландії з початку XVIII ст. представницького органу взагалі не існує. Водночас тут прийнятий принцип спеціального представництва цього національно-історичного регіону в британському парламенті. До того ж Шотландія має власну судову систему і регіональний орган виконавчої влади.
Характеризуючи особливості організації автономій за рубежем, слід зазначити, що у кожній відповідній одиниці утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган автономії формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Водночас діяльність цього органу досить ефективно контролюється центральною владою, зокрема, глава держави звичайно має право розпускати його.
В Італії таке право президент реалізує за умов, якщо обласна рада діє не у відповідності до конституції або грубо порушує закон. Він може розпустити раду і в разі її недієздатності, а також з міркувань національної безпеки. У Португалії президент наділений правом розпуску представницьких органів автономії або припинення їхньої діяльності, якщо така діяльність суперечить конституції. У всіх країнах, де є автономії, діють призначені центральною владою її представники (губернатори, спеціальні міністри, урядові комісари тощо). До їхньої компетенції віднесено здійснення від імені держави управління в автономній одиниці і координації діяльності всіх існуючих тут владних структур.
Компетенцію органів автономій звичайно встановлюють спеціальні закони, прийняті національними парламентами. У Фінляндії такий закон може бути змінений у порядку, встановленому для конституційних законів. У Молдові статус автономій має бути визначений органічними законами.
В Іспанії, Італії і Португалії компетенція органів автономій визначена і в спеціальних актах — статутах. Як зазначалося, порядок введення цих статутів дещо різниться, але у будь-якому випадку відповідні процедури потребують взаємодії представницьких органів автономії та національного парламенту. Так, в Іспанії розроблені в автономіях проекти статутів приймаються парламентом у вигляді органічних законів. В Італії статути вводяться рішенням обласних рад, а парламент лише їх затверджує. Для цього він приймав звичайні або конституційні закони.
В Росії компетенцію органів автономних одиниць встановлює федеральна конституція і статути, прийняті законодавчими органами самих автономій. Згідно з конституцією, за поданням законодавчих і виконавчих органів автономної області, автономного округу може бути прийнятий федеральний закон про автономну область чи автономний округ. Відносини автономних округів, що входять до складу краю чи області, можуть бути врегульовані федеральним законом і договором між органами автономного округу і, відповідно, органами краю чи області.
Зміст і обсяг повноважень органів автономій у різних країнах не однакові. Найширшою і найзмістовнішою компетенцією наділені органи автономних областей Іспанії та Італії. Зокрема, в Іспанії, за винятком енергетики, оборонної та атомної промисловості, всі питання економічного розвитку областей вирішуються органами автономій у відповідності до вимог загальнодержавної економічної політики. Заслуговують на увагу і такі повноваження, як право португальських автономій брати участь у переговорах про укладення окремих міжнародних договорів або право датських автономій вирішувати питання їх віднесеності до процесу європейської інтеграції.