Конституційна практика розвинутих країн в певній мірі послабила суперечності природньо-правового і позитивстського підходів до проблеми прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, які виключають пригноблення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і приорітет прав людини по відношенню до держави.
З цього приводу, цікаво висловився колишній голова Федерельного конституційного суду (ФКС) Німеччини, сьогодні Президент ФРН Р. Герцог: “Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому об’ємі, в якому вони гарантуються державними нормами. Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати або звертатись до поняття надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував такі поняття. Основний закон виключає конфлікт між діючою Конституцією і надпозитивними правами людини. Додержавні права - це ті ж права людини, санкціоновані державою”[5]
Артур Хефлігер (Швейцарія) в статті “Ієрархія конституційних норм і її фукція в захисті прав людини” розрізняє природні права людини, основні права і права відповідаючі Конституції.
На думку Хефлігера, у відповідності з теорією природнього права, є права, які надаються індивіду з метою забезпечення його людської гідності і яким притаманна позачасова дія. Ця ідея втілена в приамбулі Загальної декларації прав людини.
Поряд з цим права людини, які служать захисту прав індивіда, майже без вийнятків з давен гарантувалися внутрідержавним порядком Швейцарії (в основному писаними нормами і тільки в незначній мірі неписаними). Прийнята в 1874 році федеративна Конституція заснована на ліберальних цінностях. Оскільки права людини при прийнятті Конституції були інтегровані у внутрідержавне право, то з часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнанні в якості неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституції федерації і законодавством кантонів. Це ті права на які поширюється судовий захист. Однак деякі важливі права не названі в Конституції. В такому випадку Федеральний суд іноді визнає неписані основні права і таким чином ліквідує пробіли в Конституції[6].
Західнонімецький вчений К. Штерн пише: “Основні права, закріплені в конституціях держав, ґрунтуються на правах людини: вони вбирають в себе особистісне і природньо-правове начало, що міститься в них. В якості суттєво нового елемента виступає позитивно-правова інституалізація. Державно-правове визнання і гарантованість означають великий прорив в ідеї прав людини... Запозичені із постулатів і декларацій як права природні, вони стали правами в юридичному розумінні”[7]
Таким чином, ми спостерігаємо в конситуційній і судовій практиці зарубіжних країн пом’якшення протиснояння природньо-правових і позитивістських підходів. При чому практика іде по шляху позитивного закріплення природніх прав і принципів. Це сприятлива тенденція, яка знімає протистояння і крайнощі вказаних доктрин - незахищеність природніх прав людини поза державним закріпленням і віддалення позитивістського вченя від моральних, особистісних, соціальних цінностей. Саме розрив позитивізму з переліченими цінностями дозволив широке його використання тоталітарними режимами, зокрема Радянський Союз, який категорично заперечував вчення про природні права і завжди виступав “благодійником” по відношенню до народу, який отримав свої права по милості всесильної держави. Конституція України визнала, що “права і свободи людини є невідчужувані та непорушними “(ч.2 ст.21 Конституції України). Поряд з цим Конституція містить позитивістське закріплення широкого переліку прав і свобод, і це не суперечить сучасній конституційній практиці. Визнаючи природні невідчужувані права людини законодавець намагається закріпити їх в основних конституційних правах і свободах і забезпечити системою гарантій і механізмів захисту, також законодавчо регламентованих (конституційний, судовий, адміністративний захист, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і т.п.).
Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважачи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.
2. Основні чи конституційні права? Досліджуючи права людини виникає питання: що розуміти під основними правами, чи можна ототожнюнювати з конституційними правами? Відсутність чіткого формулювання в ряді конституцій утрюднює відповідь на це питання. Однак, на думку автора, основні права індивіда - це конституційні права. Основні права є суб’єктивними. Ця істина, яка сьогодні очевидна, в ході істоичного процесу неодноразово заперечувалась. Тільки на початку XX сттоліття в наслідок тривалих суперечок про поняття суб’єктивного права взагалі і основних прав в особливості кристалізувалося нове розуміння основних прав як суб’єктивних, що дало можливість громадянину посилатись на них перед лицем владних структур[8].
В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність в створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, що також є основними правами людини. Ці основні права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особистості, визначили ту межу, нижче якої держава не може опускатися. Це значить, що права і свободи людини перестали бути об’єктом тільки внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Сьогодні об’єм прав і свобод особи визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого сіспільства, але і “розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем світ, тим значніший вплив на права і свободи міжнародних фактоів”[9]
Прийняття Міжнародного Білля про права людини, який включає Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1976 р.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976 р.) внесло корінні зміни в правосуб’єктність людини, яка стала суб’єктом не тільки внутрідержавного, але і міжнародного права. Згідно міжнародного законодавства всі особи, які проживають в державі учасниці Пактів або на які поширюється юрисдикція цієї держави, мають можливість користуватися правами, передбаченими Пактами, без ознаки раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Це зобов”язує всі держави, які приєдналися до Пактів, привести своє національне законодавство у відповідність з вимогами Пактів. Після приєднання до Пактів створюється правова ситуація, при якій міжнародно-правові акти отримують приорітет над внутрішнім законодавством. Тому громадянин, політичні або громадянські права якого порушені, має право безпосередньо звернутися в Комітет з прав людини при ООН, якщо ним вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та ряд інших важливих міжнародно-правових актів визначили той універсальний набір основних прав і свобод, які в єдності з конституційними правами покликані забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Цей каталог прав виник не на порожньому місці, він формувався на основі тисячолітнього досвіду боротьби за свободу і соціальний прогрес.
Тому в сучасних умовах під основними правами людини, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових документах по правам людини, зокрема в Міжнародному Біллі про права людини, а також Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейської соціальної хартії (1961 р.). Якщо яке-небудь основне право людини не увійшло в Конституцію держави то воно повинно бути визнане в даній державі незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права по відношенню внутрідержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співробітницта.
Розуміння під основними фундаментальними правами конституційних прав отримало досить широке поширення з середини XIX століття. В спеціальній літературі стало звичним розглядати конституційні права як основні права. Це знайшло відображення у Веймарській Конституції, було сприйнято Основним законом ФРН, а згодом рядом нових європейських конституцій. “Яке б визначення не вибиралося, мова, по суті, завжди йде про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина і які, таким чином, отримують гарантії в основних законах держави”[10].