Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов’язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не пов’язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретноим змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов’язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб[13].
Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.
За наявності різноманітних правоохороних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.
За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини); 2) завдання і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходи запобігання порушення прав людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.
По-друге, компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, яка має на меті запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Така його діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).
Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкодження здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).
В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.
Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові , парламентскі, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припиненя робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.
Теоретичний аналіз гарантій реалізації прав людини дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити їх у законодавстві. Адже визнанняя і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.
Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленям у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.
Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнородних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення взятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.
Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.
Інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманнітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.
В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.
Функції і повноваження ООН в сфері прав людини надзвичайно різноманітні. Фактично всі головні і значна кількість допоміжних органів ООН в тій чи іншій мірі займаються питаннями прав людини.
Головну відповідальність за виконання функцій Організації у сприянні загальної поваги і дотримання основних прав і свобод людини, несе Генеральна Асамблея ООН і під її керівництвом Економічна і Соціальна Рада (ст. 60 Статуту ООН). Повноваження Генеральної Асамблеї в області прав людини визначені в ст 13 Статуту ООН. “Генеральна Аасамблея, - підкреслюється в ній, - організовує дослідження і вносить рекомендації з метою ... сприяння міжнародному співробітництву в галузі економіки, культури, освіти, охорони здоров’я і сприяння у втіленні прав людини і основних свобод для всіх, без ознак раси, статі, мови і релігії”[14]. Для здійснення своїх функцій в сфері прав людини Генеральна Асамблея у відповідності до ст. 22 Статуту ООН створює за необхідністю різноманітні допоміжні органи. Деякі з них створюються ad hoc, інші, є, по суті справи, постійними або функціонують тривалий час.
Згідно Статуту ООН, поряд Генеральною Асамблеєю відповідальність за виконання функцій Організації в області прав людини лежить на Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), яка працює під керівництвом Асамблеї. Для виконання покладених на неї функцій ЕКОСОР створює спеціальні комісії (ст. 68 Статуту ООН). У відповідності з цією статтею створені і активно функціонують Комісія по правам людини, Комісія по становищу жінок та Підкомісія по запобіганню дискримінації та захисту меншин, робота яких зосереджена виключно на питаннях які відносяться до прав людини.
В 1990 році Генеральна Асамблея прийняла рішеня створити Всесвітню конференцію по правам людини у Відні. Основною її метою, згідно резолюції Генеральної Асамблеї 45/155 від 18 грудня 1990 року, була оцінка ефективності методів діяльності і механізмів ООН в галузі прав людини і розробка конкретних рекомендацій по покращенню такої діяльності[15]. По ходу приготувань до Конференції та її проведення, вносились пропозиції, зокрема заснувати посаду Верховного комісара ООН з прав людини. На 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, після гострої дискусії 20 грудня 1993 року, прийняла резолюцію 48/141 про заснування поста Верховного комісара з прав людини[16].
Поряд з сформованою системою універсального співробітництва держав в галузі прав людини, така діяльність здійснюється і на основі регіональних угод. Регіональне співробітництво доповнює форми універсального співробітництва, а в деяких відношеннях більш ефективно забезпечують основні права і свободи людини.
Згідно ст. 52 і 53 Статуту ООН, регіональна організації повинні були створюватись для мирного врегулювання “місцевих конфліктів”, а також для застосування примусових заходів під керівництвом Ради Безпеки. Однак згодом після прийняття Статуту ООН почали формуватися організації, мета яких - захист прав людини на регіональному рівні. Такі організації засновані на всіх континентах за вийнятком Азії. Старішою регіональною організацією є Рада Європи. 4 листопада 1950 року в Римі її члени прийняли Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 року.