Міністерство освіти України
Івано-Франківський інститут економіки,
права і будівництва
Кафедра теорії держави і права
Курсова робота з теорії
держави і права
студента 1 курсу
Шанковського
Романа Юрійовича
Науковий керівник:
__________________
Дата захисту:
__________________
Оцінка:
__________________
1998 рік.
Вступ
Розділ I. Права людини, їх природа та види.
1. Генеза поняття “права людини”.
2. Основні чи конституційні права?
3. Види основних прав людини.
Розділ II. Соціальна суть прав людини. Забезпечення прав людини як основна функція правової держави.
Висновки.
Література.
В умовах всезростаючої ролі права в житті суспільства на перший план цілком закономірно вийшли юридичні питання, пов’язані з правами особи.
Права людини, їх генеза, соціальне коріння, призначення - одна з вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки.
Права людини - складне багатовимірне явище. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійного або етичного, або філософського змісту в залежності від соціальної позиції класів, що знаходилися біля влади.
Спочатку розвиток інституту прав людини здійснювався в межах національного законодавства, хоча значення деяких актів не обмежувалось їх юридичною обов’язковістю у визначених національних правових системах. Такі акти сприяли розвитку суспільної свідомості і в інших країнах.
Важливим кроком в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст., які висунули не тільки широкий набір прав людини, але і принцип формальної рівності, який став основою універсальності прав людини, який надавав їм дійсно демократичний характер.
Подальшим етапом поглиблення і розвитку переліку прав людини була друга половина XX століття. Після Другої Світової війни, яка супроводжувалася грубими масовими порушенннями прав людини, вони виходять поза межі внутрідержавної проблеми і стають предметом постійної уваги світового співтовариства. Визнання Загальної декларації прав людини і основних свобод Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про попередження злочинів геноциду всіх форм расової дискримінації та ряду інших важливих міжнародно-правових актів є неоціненним внеском в розвиток цивілізації і культури XX століття.
В даній роботі розглядається складний комплекс проблем пов’язаних з походженням поняття “права людини” їх соціальним змістом, та основними видами. Робиться спроба визначити різницю між основними та конституційними правами людини. Особливе місце в курсовій роботі займають питання юридичних гарантій забезпечення прав людини. Зокрема забезпеченість прав людини як на державному так і на міжнародному рівні.
Права людини повинні здобути провідне місце в політико- правових доктринах і в практиці сучасної України. Наше суспільство стане вільним , демократични, гуманним тільки тоді коли на практиці буде втілений в життя конституційний принцип, зафіксований в ст. 3 Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людииною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.
Історія показує, що кожному поколінню потрібно захищати права особи, що людству ще невідома ситуація, при якій не потрібні були б зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Кожне покоління по свому відповідає на вічний виклик історії, пов’язаний з відстоюванням таких цінностей як права і свободи Людини.
1. Ґенеза поняття “права людини”.
Права людини невіддільні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття індивідів. Права людини органічноо вплетені в суспільні відносини, вони є ноомативною формою взаємодії людей, впорядкування їх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. По своїй суті вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Такі права, як право на життя, на гідність, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія особистого життя, право на участь в політичному процесі та ін., є необхідними умовами влаштування життя лидини в цивілізованому суспільстві, повинні бутти беззастережно визнані і захищені державою.
До змісту прав людини і їх розподілу в суспільстві необхідно підходити конкретно-історично. Історично права людини змогли розвинутися і в результаті буржуазних революцій отримати універсальнний характер для ряду регіонів світу, зокрема в США , Західній Європі завдяки поступовому прогресу по шляху до свободи, яка розкріпачує особистість і забезпечує формальну рівність всіх перед законом. В становленні прав і свобод людини велику роль відіграло ідеологічне, доктринальне підґрунтя - вчення про природні природжені права людини, які незалежні від позицій і свавілля державної влади; ціль останньої - забезпечення прав, визначених природою або Творцем. Панувавші до появи природньо правових ідей етатиські погляди орієнтовані на підкорення індивіда державі як верховній силі, наділеній правом розпоряджатися долею людей на свій розсуд. Природньо-правова концепція акцентує увагу на автономії особистості її індивідуальності.
Одночасно з появою природньо-правової доктрини виникають погляди, які, незаперечуючи значимості держави, висловлюють певні застереження його ролі в житті суспільства. Таких поглядів дотримувались представники буржуазного лібералізму та індивідуалізму - Вільгельм Гумбольд, Бенжамен Констан. Джон Стюарт Мілль також відзначає шкідливість посилення державної влади без крайньої необхідності[1]. Іншими словами, ідея природних природжених прав людини покликана запобігати всевладдю держави, яка перешкоджає розвитку свободи, індивідуалізму та автономії особистості.
Протилежною по змісту природньо-правовій доктрині є позитивістський підхід особи до природи права людини і взаємовідносин з державою. Згідно цього підходу права людини, їх об’єм і зміст визначаються державою, яка “дарує” їх людині, здійснюючи по відношенню до неї патерналістичні функції.
З таких протилежних позицій оцінювались і оцінюються природа і суть прав людини.
Поряд з цим розбіжності природньо-правового і позитивістсського підходів до природи прав людини вимагають внесення певної ясності, перш за все, обмеження влади держави правами людини не повинно вести до зменшення її ролі яка вагома не тільки в охороні прав і свобод людини, але і в наданні їм законодавчої, тобто загальнообов’язкової форми.
Мета природньо-правової доктрини - обмежити претензії держави на свій розсуд визначати об’єм прав і свобод людини, не рахуючись з необхідними для нормальної життєдіяльності індивіда набору прав, які об’єктивно притаманні йому від народження, і тому є невід’ємними, невідчужуваними, незалежними від волі держави[2]. Держава не може не визнавати права людини на життя, гідність, недоторканість власності, житла. І хоча ці права належать людині від народження, але захищеність їм надає юридична форма, тобто форма закону. Тому ці права не можуть бути протиставлені державі, яка зобовязана взяти на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, але і їх законодавчого формулювання. Особливе значення має запис цих прав в Конституції.
Практика держав, які визнають природньо-правову доктрину походженняправ людини, однак невідкидає їх позитивістського оформлення, і природньо-правова іпозитивістська доктрини в сучасному світі не виступають як антиподи. В сучасному світі позитивістський підхід до прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самоцінності індивіда, для того, щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Набуваючи законодавчого вираження, права людини отримують додаткову “енергію”, а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов’язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи.
Значення позитивістського закріплення природніх прав підтверджується конституційним досвідом США. Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року не містила перерахунку невідчужуваних прав, оскільки “батьки-засновники” виходили з того, що природні права які належать людині від народження не потребують позитивістського підтвердження в тексті Основного Закону. Їх перелік міг бути оцінений як вичерпний перелік прав і свобод, що могло б призвести до ущемлення тих прав, які не увійшли у перелік. Однак відсутність в Основному Законі США переліку федерально закріплених прав і свобод викликало критику цього документу. Під тиском громадської думки Конгресом США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, які містили поняття про політичні і особисті права. Десять перших поправок до Конституції, які складають федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року[3]. Безпосередньо до прав людини відносяться 7 поправок, які передбачають свободу совісті, свободу слова, право народу мирно збиратися і звертатися з петиціями (Поправка I), право на охорону особи, недоторканість житла, паперів та власності (поправки II - IV) а також інші права; дев’ята поправка, що перелік у Конституції “ певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом”[4].