К.Роджерс, послідовник феноменалістичного напрямку в психології, визначає Я-концепцію як механізм, що контролює та інтегрує поведінку індивіда. Відповідно до ракурсу індивідуального самосприйняття людина обирає життєві цілі, проектує свою діяльність [25].
В сучасній науковій літературі Я-концепція розглядається як деяка динамічна система уявлень індивіда про себе, як адаптивно-раціональне утворення. В руслі когнітивної психології (Х.Теджфел, Дж.Тернер) було обгрунтовано доцільність виокремлення соціального та особистісного аспектів Я-концепції, соціальної та особистісної ідентичності.
Як вже зазначалося, вперше в психологічній науці його почав розробляти в теорії розвитку Его Е.Еріксон. Він визначив ідентичність як “суб’єктивне натхненне відчуття тотожності і цілісності” (1968). Поняття “Я” Еріксон тлумачить як вітальний центр свідомості індивіда, при цьому підкреслюючи функціональну роль ідентичності як інтимного переживання неперервності свого існування: “Розвиток людини не починається і не закінчується ідентичністю: сама ідентичність для зрілої людини стає відносною. Психосоціальна ідентичність необхідна як якір в швидкоплинному існуванні людини “тут і тепер” [10,cт.51] .
Е.Еріксон застосував поняття “ідентичності” для вивчення та пояснення багатьох соціальних явищ, для дослідження психологічних передумов культурно-історичних змін. Він постійно підкреслював суспільний контекст становлення ідентичності, соціальну обумовленість потреби в усвідомленні самого себе. Обов’язковою умовою формування зрілої, здорової особистості він визначає співпадіння програми індивідуального життєвого циклу та динаміки суспільно-історичного прогресу.
В структурі індивідуальної ідентичності Е.Еріксон розрізняє особисту ідентичність і Я-ідентичність. Перша відображає те, що залишається в людині постійним, впізнаваним незважаючи на її зміни та розвиток, друга означає більш вузьку, глибинну область, відповідальну за єдність, цілісність особистості. Я змінюється, але завжди залишаються його компоненти, що зберігають попередню якість. Я асимілює різні впливи, які змінюють його, однак серцевина (Я-ідентичність) залишається постійною [24] .
Еріксон і Де Левіта розрізняють три форми ідентичності:
1. Приписна – це ті умови, які окрема людина не обирає і вони не піддаються її впливу (приналежність до раси, нації, соціального прошарку, вікової групи, статі).
2. Набута – те, що досягнуто власними зусиллями індивіда, те, чим людина самостійно “оволоділа” (професійна самореалізація, вільно вибрані зв’язки і орієнтація).
3.Запозичена ідентичність відображає виконання людиною ролей, засвоєних в ході розвитку та в результаті збігу різних обставин. Часто ці ролі запозичені в якогось зразка і обумовлені очікуваннями оточуючих. Проте ідентичність не зводиться до вибраної ролі, хоч та чи інша роль сильно впливає на ідентифікацію, основні складові ідентичності (постійність та неперервність особистості) з неї не випливають.
В пізніх роботах Еріксон розглядав розвиток людини як необхідно пов’язаний із релігією та релігійністю. Це міркування стало наслідком самої клінічної практики та проблематики роботи. В релігійному самовизначенні особистості Еріксон бачить логічне завершення процесу досягнення людиною своєї ідентичності. Він дає функціональне визначення релігії, тому що підкреслює аспект взаємовідносин людини з Абсолютним. Релігійний досвід завжди пов’язаний із щоденним біографічним досвідом. Релігія покликана об’єднувати людей, сприяти повноцінній груповій ідентичності, забезпечувати наступність поколінь, надаючи підростаючим поколінням продуктивні ціннісні орієнтири для для формування персональної ідентичності.
Ідентичність – це складний феномен, багатопланова психічна реальність.
Н.Лейтес виділяє (1971) наступні основні аспекти ідентичності:
- почуття власного існування;
- почуття своєї окремішності (відокремленості) від оточуючих;
- почуття відмінності від інших, воно пов’язане з усвідомленням своєї індивідуальності;
- почуття постійності, що передбачає відчуття свого існування у часовій перспективі;
- почуття цілісності та зв’язності (єдності);
- прагнення одночасно до постійності та мінливості [31].
В роботах А.Ватермана (1982) в більшій мірі акцентується ціннісно-вольовий аспект ідентичності. Він вважає, що ідентичність пов’язана з наявністю у людини чіткого самовизначення, котре включає вибір цілей, цінностей та переконань, котрими вона керується в житті. Цілі, цінності, переконання А.Ватерман вважає елементами ідентичності, що формуються в результаті вибору із альтернатив в період кризи ідентичності та являються підставою для життєвого визначення [31].
Він розглядає ідентичність з процесуальної та змістовної сторін. По-перше, процес формування ідентичності охоплює засоби, з допомогою яких людина ідентифікує, оцінює та відбирає цінності, цілі, переконання, котрі в подальшому стануть елементами її ідентичності. По-друге, ідентичність неможливо розглядати без врахування змістовної специфіки цілей, цінностей та переконань, котрі людина обирає. Кожний елемент відноситься до якоїсь сфери людського життя. А.Ватерман виділяє чотири сфери життя, найбільш значущі для формування ідентичності:
- вибір професії та професійного шляху;
- прийняття та переоцінка релігійних і моральних переконань;
- політичні погляди;
- прийняття набору соціальних ролей, включаючи статеві ролі та очікування щодо шлюбу та батьківства.
Отже, функція Я - усвідомлення особистістю самої себе і здійснення пристосування до оточуючої реальності. Ідентичність – це складний феномен, багатопланова психічна реальність, це результат виділення людиною самої себе із середовища, що дозволяє їй відчувати себе суб’єктом своїх фізичних та психічних станів, дій і процесів, переживати свою цілісність і тотожність з самим собою – у відношенні минулого, теперішнього і майбутнього. Ідентичність формується в діяльності та спілкуванні. Суб’єкт в предметній діяльності змінює оточуючий світ та взаємодіє з іншими людьми, при цьому відділяючи своє Я від не-Я, безпосередньо переживаючи свою неідентичність іншим об’єктам [21].
Людина – складна істота, що набуває дійсно людських рис тільки в суспільному оточенні. Проте людина не є просто продуктом соціальних відносин, а діяльним самостійним началом. Власна ідентичність дозволяє людині бути собою, і не стати “зеркалом” інших, “відображенням” ситуації та вимог суспільства. Ідентичність – системна констукція, що відображає різносторонність людської натури, соціальну та внутрішню обумовленість її поведінки.
2.Соціальний та особистісний аспекти ідентичності.
Як вже було сказано, в психологічній науці розмежовують два аспекти Я-концепції: особистісний та соціальний. Їхній зміст відображається в соціальній та особистісній ідентичності. Науковці вже тривалий період не можуть прийти до єдиної точки зору на проблему їх співвідношення. Під поняттям “особистісна або особиста ідентичність” розуміють набір рис чи інших індивідуальних характеристик, які відрізняються певною постійністю і дозволяють диференціювати даного індивіда від інших людей. Тобто, особиста ідентичність робить людину схожою на саму себе та відмінною від інших.
Соціальна ідентичність трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи, включеності в деяку соціальну категорію [22]. В соціальній ідентичності виділяють дві сторони:
- усвідомлення інгрупової (внутрішньогрупової) подібності: “Ми члени однієї спільності і тому ми схожі”;
- виділення аутгрупової (міжгрупової) диференціації, це усвідомлення різниці між своєю та іншою “чужою” групою.
В ході онтогенетичного розвитку особиста ідентичність є вторинною по відношенню до соціальної, так як вона формується на основі використання знань, набутих в процесі соціалізації. Спочатку в наукових дослідженнях протиставлялися особиста і соціальна ідентичність як суперечливі та абсолютно взаємовиключні поняття. Адже особистісна ідентичність передбачає відчуття своєї відмінності від інших людей і, що важливо, в тому числі – від членів своєї групи. Оскільки важко уявити, як можна одночасно відчувати себе і подібним до членів групи і відмінним від них, то це протиріччя породило ідею про неминучість конфлікту різної міри гостроти та вираженості між цими двома видами ідентичності. Вважалося, що в кожний даний момент часу лише одна із них може бути актуалізована [22].
Проте на сучасному етапі досліджень більшої актуальності набуває теза про взаємодію та взаємодоповнюваність понять соціальної та особистісної ідентичності. Наприклад, М.Яромовіц запропонувала власне трактування співвідношення цих понять [22]. Вона розглядає особисту ідентичність як субсистему знань індивіда про себе, котрі формуються при порівнянні себе з членами своєї групи і складаються із комплексу рис, специфічних для Я. Соціальна ідентичність теж розуміється як набір якостей, але тих, які виявлені в ході порівняння представників своєї та “чужої” групи [22]
Відповідно до такого тлумачення походження соціальної та особистісної ідентичності, були проведені практичні дослідження (1998). Було виявлено, що соціальна ідентичність домінує у тих, у кого високий рівень відмінностей при порівнянні “Ми – Вони” і низький рівень розбіжностей при порівнянні “Я – Ми” [22]. Особистісна ідентичність більш притаманна тим, у кого високий рівень відмінностей у випадку порівняння “Я – Ми” і низький – при порівнянні “Ми – Вони”. Отже, усвідомлення своєї неповторності здійснюється через пізнання власної особистості та характерологічних якостей і властивостей інших людей.