3. Державний апарат.
Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.
Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.
Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато різних важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зов'нішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель.
Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, поряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному мавзолеї.
Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управління. Як і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого — його особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синів з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу царської ради.
Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.
4. Джерела і норми Скіфського права.
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елеїнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася, безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населення, які жили на основі своїх законів. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип'яті.
Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила як майно в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства.
Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Злочином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.
Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, ображання).
Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста. Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального процесу. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснювався слідчий процес.
II. ГРЕЦЬКІ МІСТА-КОЛОНІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЇХ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
У VIII- V ст. до н.е. старогрецькі рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор’ї.
Серед них – Олівію на правому березі Бузького лиману, тепер біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області, Тіру на березі Дністровського лиману, тепер Білгород-Дністровський Одеської області; Херсонес - на місці сучасного Севастополя; Пантінакапей - на місці сучасної Керчі; Фанагорію на Таманському півострові, тепер поблизу селища Сінного Темрюцького району Краснодарського краю; Керкініду – на місці сучасної Євпаторії Кримської автономної республіки, Німфей - на західному березі Керченської протоки, тепер у складі міста Керчі; Танаїс - у гирлі Дону, тепер біля станиці Недвиговської Ростовської області, Феодосію – там, де розташоване сучасне місто. Багато з них незабаром перетворилися на міста, значні ремісничі центри. Міста проводили обмін зі східними племенами та іншими грецькими державами, карбували свою монету. Місцевим племенам (здебільшого представникам племінною верхівки) античні міста – держави Північного Причорномор'я постачали вино, зброю, ювелірні вироби та інші предмети розкоші. Основним предметом вивозу до грецьких держав були хліб та інші сільськогосподарські продукти.
Античні міста – держави проіснували до IV-Vст. Н.е. Однак уже з 30-х років III ст.н.е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок наскоків готів – племен східних германців, які наприкінці II ст. н.. почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III ст. н.е. досягли Північного Причорномор’я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне об’єднання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За відомостями готського історика Йордана, від них у той час залежали інші східноєвропейські народи. Навала гунів ( давні кочові племена, які з території Північного Китаю просунулися до Карпат) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-держав Північного Причорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні слов’яни , що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.
Грецькі колонії були рабовласницькими містами-державами. Накопичення багатства у руках небагатьох, зосередження знарядь виробництва у меншості, поява щораз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства на два антагоністичних класи. Рабовласники були вільними повноправними громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати в інші землі, утримувати збройні загони. Вільні громадяни – жінки та іноземці – не користувалися політичними правами. Повноправними громадянами були тільки чоловіки – уродженці міста.
Більшість населення становили раби. Вони не мали жодних прав і були власністю рабовласників, які вільно розпоряджалися їх працею, життям і смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні общинники навколишніх поселень, що сплачували податки державі та входили до ополчення у випадку воєнних дій. Непосильний гніт і безправ’я призводили до повстань. Так, 107 р. до н.е. у Пантікапеї спалахнуло повстання рабів на чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.
Грецькі колонії були рабовласницькими державами. За формою правління- демократичними та аристократичними республіками.
Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Брати участь у них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років.
До їх компетенції належало прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, нормування грошової системи., звільнення іноземних купців від мита тощо.
Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив суд присяжних, а також головний жрець міста – базилевс, котрий відав релігійними культурами.
Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою владою.
Військовими справами відали архонти і стратеги.
Нагляд за порядком на ринку здійснювали агораноми.
За порядком у місті стежили астиноми.
Контролювали додержання законів номофілаки.