Як стійке явище суспільного життя, законність виникає і формується в умовах цивілізованого суспільства, що спроможне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими відносинами, за яких свобода приватної власності є рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виробництва матеріальних та нематеріальних благ, поставити виробників в однакові умови — головне завдання правової держави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. А тому до тих пір, поки в суспільстві існує нерівне становище людей у сфері виробництва матеріальних, духовних цінностей, неможна говорити про їх рівність перед законом і, відповідно, про законність.
Вимога додержуватись виданих державою законів сформована давно. Ще римські юристи говорили про безумовну необхідність дотримання законів (закон суворий, але це закон — dura lex, sed lex).
Система римського права є юридичною базою законності у сфері регулювання майнових відносин, яку в подальшому було перетворено в більш цивілізовані форми, поступово забезпечуючи реальною рівністю перед законом усіх учасників суспільних відносин.
У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існує чітке розмежування і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої та судової влади. Руссо, наприклад, бачив головне завдання законності втому, щоб забезпечити щастя і благо всім громадянам, свободу і рівність перед законом для всіх. Ці загальні ідеї, висловлені не тільки Руссо, а й багатьма іншими мислителями минулого, знаходять своє втілення в сучасному цивілізованому світі.
Законність виражає загальний принцип відношення суспільства до права в цілому. Тому її зміст необхідно розглядати у трьох аспектах:
а) в плані «правового» характеру суспільного життя;
б) з позиції вимоги загальної поваги до закону і обов'язків його виконання всіма без винятку;
в) під кутом зору домагання реального захисту і забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку в цілому від будь-якого свавілля.
Отже, зміст законності пов'язаний як із поведінкою пересічних суб'єктів, що безпосередньо реалізують право, так і з діяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб щодо його формування, застосування і захисту.
В недалекому минулому вітчизняна наука аналізувала законність переважно в іншому аспекті й тлумачила її як вимогу бездоганного додержання норм права всіма його суб'єктами. За своєю сутністю це правильне розуміння, проте воно однобічно відображає зміст цього явища. В цьому випадку вимоги законності поширюються лише на громадян і їх організації, органи, що безпосередньо реалізують свої права й обов'язки. Діяльність органів, що забезпечують правове регулювання (правотворчих і правозастосовчих), знаходиться поза її змістом.
Зазначене розуміння однобічно орієнтувало й юридичну практику. Забезпечення законності зводилось, головним чином, до роботи контрольно-наглядових і правоохоронних органів — виявлення порушників правових приписів і їх подальшого покарання. Результатом цього і став обвинувальний ухил у їх діяльності. Навіть суд розглядався як правоохоронний орган, а не орган правосуддя, що гарантує захист прав і свобод громадян та їх об'єднань.
Таке розуміння законності, яке задовольняло потреби тоталітарного режиму, зовсім не забезпечувало нормального функціонування суспільства в умовах демократії і, тим більше, не сприяло формуванню і зміцненню правової держави і суспільства.
Подібне трактування законності є результатом ототожнення права і закону, коли будь-який нормативний акт, що походить від держави (навіть антигуманний, реакційний) — «право» і відповідно вимагає реалізації.
Проте такі акти не забезпечують мети правового регулювання, законності. Навпаки, вони породжують соціальну напругу, обмежують свободу громадян, їх природні права, завуальовано припускають беззаконність і свавілля в діяльності посадових осіб. Крім цього, неважко зауважити, що при такому розумінні законності акцент робиться лише на виконанні норм права, а питання щодо змісту цих норм, які, як відомо, в більшості носять вольовий характер, залишається поза увагою.
Однак законність є комплексним політико-правовим явищем, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Не випадково раніше теорія правової держави носила іншу назву — «планування права».
Аналіз законності, в широкому розумінні, дозволяє розрізняти в її змісті самостійні моменти діалектики — правові, юридичні й державно-політичні.
Законність не відокремлена від загальнообов'язковості права. Власне цей момент отримав найбільше відображення в науці, в більшості визначень законності. В такому випадку законність характеризує право, взяте під кутом зору його здійснення. Головне тут— вимога бездоганного втілення вжиття законів і під/законних нормативних актів, що базуються на них. Іншими словами, законність у подібному розумінні вимагає відповідності поведінки суб'єктів суспільних відносин приписам правових норм, тобто забезпечення реальної правомірної поведінки всіх їх учасників. Цей аспект законності випливає з самого факту існування права як системи загальнообов'язкових правил. Із цих позицій про законність можна говорити як про умову життя державно-організованого суспільства.
Інший бік явища, що досліджується, ототожнюється з ідеєю законності, під якою розуміється ідея, котра формується в суспільній правосвідомості щодо доцільності і необхідності такого реального стану, коли не залишиться місця для свавілля, буде фактично досягнута загальність права, дійсна реалізація прав і свобод. Не випадково законність одночасно трактується і як принцип права, який концентровано відображає основні особливості останнього, його властивості, що розглядаються в дії, в процесі реалізації. Внаслідок цього і право аналізується як сила, яка забезпечує організованість суспільних відносин. Будучи загальноправовим принципом, законність проникає у плоть правової матерії, визначає її формування, функціонування, розвиток і, зокрема, таку ознаку права, як верховенство правового закону і піднормативність правозастосовних актів.
Законність, яка розуміється як метод державного керівництва суспільством, передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами — шляхом прийняття нормативних актів і забезпечення їх бездоганної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота його регламентації. При цьому держава не тільки формально закріплює правові норми, а й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію і захист.
У такій державі неможливе свавілля в діяльності посадових осіб, виключається прийняття рішень за суб'єктивними міркуваннями, вирішення політичних питань силовими методами. Особливе місце в діяльності держави відводиться законодавчим і судовим органам.
У цей же час законність є принципом діяльності держави. Держава, всі її органи, посадові особи пов'язані правовими нормами і діють у їх рамках. Законність, яка розглядається з цієї точки зору, служить принципам не будь-якої, а лише демократичної держави. Інакше кажучи, законність є антиподом свавілля і беззаконня і перш за все беззаконня ті самої державної влади і її посадових осіб. Найбільш яскраво цей принцип проявляється в правовій державі, обумовлюючи її сутність. Таку державу можна визначити і як державу суворої законності.
Разом із тим вимоги реалізації права щодо втілення правових приписів в життя — не формальна вимога, не самоціль, а умова нормального функціонування суспільства і держави, забезпечення порядку, організованості і дисципліни. Завдяки законності в суспільстві впроваджуються ідеї справедливості, гуманізму, особистої і суспільної свободи. Тому в широкому соціально-політичному розумінні законність можна вважати режимом суспільно-політичного життя. Це режим, за якого діяльність всіх суб'єктів права базується на законі, а ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панують над особистими, вузько груповими інтересами. Режим законності — така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному житті точне і неухильне виконання законів, реальність і непорушність прав людини є основою життя суспільства, його громадян.
Ще Аристотель вважав законність ознакою найкращої державної форми — політики. Гегель також протиставляв істинно демократичну державу, де панує закон і свобода особи, деспотії — «стану беззаконності, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону чи, точніше, підмінює собою закон»1.
Отже, законність — це такий політико-правовий режим, такі умови життя, така правова атмосфера, які захищають особу від свавілля, народ — від анархії, суспільство в цілому — від насильства, хаосу, безпорядку.
§ 3. ОСНОВНІ ВИМОГИ ЗАКОННОСТІ
Термін «вимога законності» вважається сталим у науковій і навчальній юридичній літературі. В його зміст вкладаються ті принципові положення правового життя суспільства, без яких реальна законність неможлива. У своїй основі вимоги законності співпадають з принципами права, оскільки їх реалізація створює оптимальний режим регулювання суспільних відносин.
І все ж таки приписи права і вимоги законності відрізняються. Вимоги законності — це лише юридичний інструмент втілення в життя загальних приписів права (справедливості, гуманізму, соціальної рівності). Більше того, сама законність є одним із провідних принципів права.