Опозиційні партії та їх кандидати повинні мати свободу слова, проведення зборів та пересування, необхідну для відкритого висловлювання критики на адресу уряду і для ознайомлення виборців з альтернативною політикою. Вибори, під час підготовки яких опозиція не має доступу до засобів масової інформації, організовані нею мітинги зриваються, а газети піддаються цензурі, не є демократичними.
У демократичних державах не обирають диктаторів або президентів, які б займали цей пост довічно. Обрані офіційні особи є підзвітними народові. Вони повинні повертатися до виборців у визначені терміни, якщо бажають продовжити свій мандат ще на один період.
Визначення понять «громадянин» і «виборець» повинно бути настільки широким, щоб вони включали в себе значну частину дорослого населення. Влада, обрана невеликою, привілейованою групою, не є демократичною.
Демократичні вибори визначають керівництво держави. Кермо влади тримають у своїх руках обрані народом представники, які зобов'язані підкорятися законам і конституції країни.
Нарешті, демократичні вибори не обмежуються обранням кандидатів. Виборців можуть також просити вирішувати політичні питання підчас проведення референдумів та шляхом висловлювання ініціативних пропозицій, вміщених у виборчих бюлетенях.
6. Рівність усіх перед законом. Право на рівність перед законом (право на рівний захист законом) є фундаментальною основою будь-якого справедливого і демократичного суспільства. Багатий і бідний, член етнічної більшості та релігійної меншості, політичний союзних держави і супротивник — усі вони мають право на рівний захист законом.
Демократична держава не може гарантувати однакового рівня життя для всіх та, зрештою, це й не є її обов'язком. Але за будь-яких обставин держава не повинна породжувати додаткових нерівностей, вона зобов'язана поводитись справедливо з усіма своїми громадянами.
7. Справедливе правосуддя. Кожна держава повинна мати повноваження підтримувати правопорядок і карати за злочини. Однак правила й процедури, застосовувані державою при виконанні законів, мають бути відкритими й чіткими, виключати можливість здійснення державою свавільних політичних махінацій.
Міліція (поліція) не має права заходити в чиєсь помешкання і робити обшук без відповідного ордера, в якому повинні бути чітко викладені підстави для такого обшуку.
У демократичній державі принцип презумпції невинності Гарантується. Особа вважається невинною доти, поки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність. За будь-яких умов міліція (поліція) не може піддавати тортурам осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, застосовувати до них фізичну силу чи методи психологічного впливу.
Ніхто не може бути підданий повторній судовій відповідальності, тобто нікого не можна звинувачувати двічі за той самий злочин.
Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право на захист, адвокатську та іншу кваліфіковану правову допомогу.
Судове рішення повинно бути вмотивованим, неупередженим і грунтуватися на всебічно розглянутих та об'єктивно доведених фактах.
8. Конституційні обмеження влади уряду. Скеля, на якій побудовано демократичний уряд, — це конституція держави, офіційний звід її фундаментальних зобов'язань, певних обмежень, процедур та інститутів. Конституція — це основний закон держави. Всі її громадяни, від президента до селянина, повинні підкорятися її положенням. Представницька демократія, яка діє згідно з конституцією, що обмежує владу уряду і гарантує права всіх громадян, є конституційною демократією.
Серед прихильників авторитарної влади побутує уявлення про те, що демократичні держави не мають достатньої влади, щоб правити державою. Це помилковий погляд: демократичні держави вимагають, щоб їх уряди мали обмежену владу і водночас чітко і оперативно діяли в рамках визначених повноважень.
Одним із найважливіших елементів демократії є розвиток реально діючого механізму «противаг і стримувань». Завдяки йому кожна гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно «слідкує», а у разі потреби має у своєму арсеналі засоби стримувань інших гілок влади при спробі ухилення їх від виконання своїх функцій чи узурпації чиїхось повноважень. Ця система ґрунтується на глибокому усвідомленні того, що найкращим є той уряд, можливості якого обмежуються.
Зосередження всієї влади (законодавчої, виконавчої і судової) в одних руках можна з повним правом порівнювати з тиранією.
9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Плюралізм — це різноманітність інтересів, поглядів та їх відображення в системі управління суспільством та діяльності усіх його інститутів.
Лише плюралізм створює умови для реалізації демократії (рівноправність і свобода особи). Однією з умов існування політичного плюралізму є відповідність внутрішнього законодавства міжнародним правовим актам (зокрема, Загальній декларації прав людини).
Демократія не передбачає будь-якої економічної доктрини. До складу демократичних урядів входять як соціалісти, так і прихильники вільного ринку. Практично в будь-якому сучасному демократичному суспільстві широко дебатується питання про роль уряду в економіці. Але є всі підстави стверджувати, що прихильники демократії, як правило, вбачають в економічній свободі ключовий елемент будь-якого демократичного суспільства.
10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демократія не є машиною, яка працює сама по собі за умови, що вона сконструйована згідно з відповідними принципами і процедурами. Демократичне суспільство вимагає відданості від своїх громадян, які визнають неминучість конфлікту і потребу толерантності.
Сучасні концепції демократії Учасницька (партисипаторна) демократія {ти англ. participate — брати участь). Ця теорія обґрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах, виборах, а й участі безпосередньо у політичному процесі (підготовці, прийнятті, впровадженні вжиття владних рішень). Прихильники цієї теорії вважають, що громадяни спроможні свідомо приймати розумні рішення, їм притаманний раціоналізм, розмежування добра і зла. Ірраціоналізм, спонтанність поведінки мас, на чому наголошують їх противники, долаються шляхом підвищення освітнього рівня народу. Тобто в основі учасницької теорії лежить віра в просту людину, її здатність приймати виважені політичні рішення. Прихильники цієї теорії розуміють, що в сучасних умовах неможливе здійснення прямої демократії у повному обсязі, але принаймні необхідно створити політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії. Наприклад, у трудовому колективі, навчальному закладі, за місцем проживання усі громадяни мають залучатися до прийняті рішень. За таких умов відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, зростатиме їх активність, забезпечуватиметься ефективний контроль за політичними інституціями та посадовими особами.
Критики цієї теорії зауважують, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів може призвести до популістського авторитаризму. На їх думку, автори концепції переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі у політиці без примусу, бо відомо, що основна маса населення добровільно не бажає всерйоз займатися політикою.
Елітарна демократія. Це протилежна до учасницької теорія, її автори наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні державою. В будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається як група, наділена управлінськими здібностями, що захищає демократичні цінності і здатна стримувати емоційну неврівноваженість, радикалізм мас. Народу, згідно із цією концепцією, належить тільки право періодично обирати шляхом виборів представників еліти.
Плюралістична демократія. Ця теорія є компромісом між теоріями партисипаторноїта елітарної демократії. Основні її положення були розроблені у працях М. Вебера, Й. Шумпетера, А. Бентлі, Р. Дала, С. Л'тсета, К. Дойча та ін. Вони доводять, що за виключенням широких, загальносистемних трансформаційних процесів, якими, наприклад, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії, бо є вкрай неоднорідною спільнотою, поділеною на конкуруючі групи за інтересами. Це унеможливлює досягнення «спільної волі», прихід до ідеалу «народного блага». Тому сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення, а повинна стати механізмом представництва суперечливих інтересів для їх подальшого узгодження. Демократія у такому варіанті має здійснюватися не народом, а компетентними його представниками, здатними приймати виважені політичні рішення.
Важливо усвідомити, що багато конфліктів у демократичному суспільстві виникають не з причини чіткого визначення понять про правильність чи неправильність чогось, а завдяки різним тлумаченням демократичних прав і неоднакових пріоритетів.
Широкі правила демократії та її систем и містять лише загальні вказівки про розгляд і вирішення тих або інших питань. І саме тому важливо розвивати культуру демократії. Окремі люди і групи мусять бути готовими толерувати відмінні погляди один одного, визнавати, що інша сторона має права і свою законну точку зору. Різні сторони (на місцях чи у державному парламенті) мусять шукати компромісу, конкретного вирішення тієї або іншої проблеми, дотримуючись принципу влади більшості і прав меншості. У деяких випадках необхідно ставити питання на формальне голосування. Не виключено, що групи можуть досягги неформальної згоди шляхом дебатів і компромісу. Такого роду процеси мають додаткову перевагу, оскільки вони породжують взаємодовіру, необхідну для розв'язання конкретних питань. Утворення коаліцій — це суть демократичного процесу. Вони привчають людей, що мають спільні інтереси, вести переговори з іншими, йти на компроміси і працювати в рамках конституційної системи.