земельне право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі використання землі;
екологічне право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі природокористування;
цивільно-процесуальне право, що регулює порядок розгляду судом цивільних справ і виконання судових рішень;
кримінально-процесуальне право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі провадження у кримінальних справах, тобто визначає порядок досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ;
виправно-трудове право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі відбуття кримінальних покарань, тобто визначає порядок відбування кримінального покарання і звільнення від нього.
Наведений перелік галузей права не є вичерпним, можна назвати й інші галузі права, наприклад, господарське, житлове тощо.
Галузі права традиційно поділяються на основні (кодифіковані) та комплексні, що формуються з правових інститутів основних галузей.
Серед основних, у свою чергу, розрізняють базову галузь, профілюючі та спеціальні галузі права.
Базова (або провідна галузь) — конституційне (державне) право.
Профілюючі галузі втілюють у собі регулюючі та охоронні засади права, які об'єднані в такі види права: адміністративне, цивільне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне.
Спеціальні галузі формувалися на підстави базової та профілюючих, пристосовуючись до особливих сфер суспільного життя, які потребували специфічного правового регулювання. До таких галузей належать наступні види права: фінансове, земельне, сімейне, трудове право тощо1.
Слід мати на увазі, що система права кожної держави, яка відображає характер і особливості суспільних відносин у цій державі і самі суспільні відносини, є динамічною і постійно змінюється, розвивається. Тобто, якщо виникають нові суспільні відносини, які потребують правового врегулювання, то це зумовлює виникнення нових правових норм, правових інститутів і навіть галузей права. Наприклад, не так давно виникло екологічне, космічне право. З цивільного права виділились такі галузі, як господарське, житлове право тощо.
Оскільки окремі суспільні відносини можуть припинятися, то це зумовлює відпадання потреби в окремих правових інститутах або галузях права. Наприклад, зі зникненням колгоспів відпадає потреба в колгоспному праві.
Треба підкреслити і умовність будь-якого поділу правових норм на галузі, оскільки кожна галузь права є відносно самостійною системою норм, тому що вона тісно взаємодіє з іншими галузями права, що й призводить до появи таких понять, як «комплексна галузь права» або «міжгалузевий правовий інститут». Саме тому всі галузі права конкретної держави й утворюють правову систему цієї держави.
Єдність усіх галузей права обумовлюється соціально-економічними і правовими передумовами.
Поряд із національним правом конкретної держави, яке врегульовує внутрішні державні відносини, існує і міжнародне право, яке не належить до системи національного права жодної держави.
Міжнародне право — особлива система норм, що втілюс узгоджені волі суверенних держав і регулює міждержавні відносини.
Основними джерелами міжнародного права є міжнародні договори і міжнародноправові звичаї.
Обов'язкової сили нормам міжнародного права надає авторитет цих норм та універсальна угода держав, яка втілюється у принципі — «pacta servanda sunt» — «договорів треба додержуватись», — який є одним із основних принципів міжнародного права.
Крім того, на сучасному етапі створюються і діють міждержавні організації, які покликані сприяти втіленню у життя норм міжнародного права та підтриманню міжнародного правопорядку, наприклад, Рада Безпеки ООН.
Існує кілька теорій співвідношення національного та міжнародного права, наприклад, дуалістична, теорія примату міжнародного права та нігілістична теорія.
Дуалістична теорія виходить із того, що міжнародне право і національне право абсолютно різні системи права як за своїм характером, так і за сферою дії, а тому вони існують незалежно одне від одного як дві рівноправні та самостійні системи права.
Теорія примату міжнародного права проголошує, що, істотно не відрізняючись одне від одного, міжнародне право і національні правові системи є двома гілками одного дерева. Проте міжнародне право є правом значно вищого порядку, воно користується приматом щодо внутрішнього державного права. Саме міжнародне право визначає сферу дії права тієї чи іншої держави як і взагалі всю сферу дії влади держави.
Нігілістична теорія, проголошуючи абсолютну перевагу внутрішнього державного права, зводиться до заперечення обов'язковості міжнародного права.
У практиці регулювання правовідносин демократичних держав діє принцип пріоритету норм міжнародного права перед нормами національного права держави, згідно з яким вважається, що саме міжнародне право втілює загальнолюдські принципи, на яких повинні базуватись як міждержавні, так і внутрішні державні правовідносини.
Саме тому в Законі «Про міжнародні договори України» та ряді інших законів проголошується, що коли нормами міжнародного договору України передбачено інші правила ніж ті, що передбачені в національному законодавстві України, то діють правила міжнародного договору.
§ 4. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ЯК ПІДСТАВИ РОЗПОДІЛУ ПРАВА НА ГАЛУЗІ,
ПІДГАЛУЗІ ТА ІНСТИТУТИ ПРАВА
Питання про критерії розподілу права на галузі й інститути постійно знаходиться в центрі уваги вчених-юристів.
Основою побудови системи права прийнято вважати два критерії, які використовують у їх єдності і взаємодії, та які виступають як системоутворюючий фактор: предмет і метод правового регулювання.
Предмет правового регулювання — сукупність соціальних відносин певного виду, що підлягають правовому регулюванню. У структуру предмета входять: суб'єкти та їх поведінка, явища навколишнього світу та соціальні цінності, з приводу яких люди вступають у правові відносини. Іншими словами, це сфера, на яку право поширює свою дію.
Метод правового регулювання має такі структурні компоненти:
а) встановлення меж регулювання відносин;
б) видання нормативних актів, шо передбачають права і обов'язки суб'єктів;
в) наділення учасників суспільних відносин правоздатністю і дієздатністю, що дозволяють їм вступати в різноманітні правові відносини;
г) визначення мір відповідальності на випадок порушення цих установлень. Метод правового регулювання — це набір юридичного інструментарію (прийоми та
засоби), за допомогою якого держава здійснює необхідний вплив на вольову поведінку учасників суспільних відносин.
Поряд із загальним методом правового регулювання існують і конкретні методи, характерні для тих чи інших галузей права. До них належать: імперативний, диспозитивний, заохочувальний, рекомендаційний, метод автономії і рівності сторін, переконання і примусу.
Імперативний метод — це метод владних приписів, що містять у собі, як правило, норми-заборони. Він використовується, головним чином, у кримінальному, адміністративному і деяких інших галузях права.
Диспозитивний метод дає суб'єктам відому альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону. Цей метод більш притаманний цивільному, комерційному праву та ін.
Метод заохочення властивий переважно трудовому праву, де діють пільгові системи, спрямовані на стимулювання моральної і матеріальної зацікавленості робітників, підвищення своєї кваліфікації, опонування нових професій та ін. Дія цього методу охоплює, зокрема і галузь адміністративного права, коли мова йде про нагородження відзнаками Президента і медалями, присвоєння почесних звань.
Метод автономії і рівності сторінтшотш для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового розгляду знаходяться в однаковому процесуальному становищі один перед одним, законом і судом, їхні відносини характеризуються самостійністю. Рівністю суб'єктів відрізняються також багато цивільних правовідносин.
У сільськогосподарському праві застосовується метод рекомендацій, за допомогою якого держава шляхом організаційної допомоги і сприяння будує свої відносини з фермерськими й іншими сільськогосподарськими організаціями.
Як особливі методи правового регулювання використовуються переконання і примус, що виступають як необхідні засоби впливу на свідомість та поведінку людей. У певному поєднанні вони існували й існують у всіх правових системах. Вони притаманні як для права в цілому, так і для окремих його галузей.
Всі вказані методи правового регулювання взаємопов'язані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним1.
Система права дуже тісно пов'язана із системою законодавства — зовнішньою формою права, що виражає побудову його джерел, тобто систему нормативно-правових актів. Право не існує поза законодавства, а законодавство у широкому його розумінні і є право.
Розрізняють три основні види структурної організації законодавства: галузеву структуру, субординацій ну і федеративну.
1. Галузева (горизонтальна) — нормативно-правовий акт, галузевий інститут, підгалузь, галузь, правовий комплекс (комплексна галузь).
2. Субординаційна (вертикальна) зумовлена різною юридичною силою нормативно-правових актів.
3. Федеративна розглядається як організаційний принцип, що виходить із федеративної форми державного устрою, який передбачає наявність двох основних рівнів законодавства — федеративного (загальнодержавного) та законодавства суб'єктів федерації.