В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчість є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.
В окремі періоди розвитку тієї чи іншої держави мали місце відступу від якого-небудь принципу, але вони не можуть похитнути необхідність пошуку і твердження відповідних початків законодавчої діяльності.
Правотворчість діяльність так чи інакше зв'язана з проявом державної волі. Це положення багаторазове доведено світовою історією. Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону.
Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.
§ 29. Стадії правотворчого процесу.
Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.
Правотворчий процес складається з ряду стадій.
1. Стадія законодавчої (більш широко— нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складає у внесенні в правотворчий чи орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.
Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго обкреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов, чи пропозиція.
2. Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, виробленню його проекту, включенні в план законопроектних робіт і т.п.
3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний чи акт відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.
4. Розгляд проекту нормативного акта в тім органі, що уповноважений його прийняти.
5. Прийняття нормативного акта.
6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.
При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання, з'ясування й обробки індивідуальних правових актів, одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичний) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів і т.п.
Поняття законодавчого процесу (для порівняння)
Поняття законодавчого процесу має на увазі його тлумачення в двох значеннях: по-перше, як порядок діяльності по створенню і прийняттю чи закону іншого нормативного акта; по-друге, як саму цю діяльність.
Законодавчий процес безпосередньо як діяльність здійснюється законодавчим органом - чи парламентом главою держави. У визначених випадках у законодавчому процесі може брати участь уряд, а іноді, у рідких випадках, він здійснюється за допомогою особливої процедури - референдуму.
Необхідно відрізняти поняття законодавчого процесу від законотворчості, оскільки останнє є більш широким поняттям, що охоплює не тільки власне створення закону, але і включає оцінку його ефективності і можливість наступного коректування. У законотворчості беруть участь суб’єкти, що ніякими спеціальними правами в даній області не володіють ("групи тиску", дослідницькі центри і т.д.).
У відмінності від вищесказаного, законодавчий процес, як порядок діяльності, є більш складним явищем і вимагає більш детального вивчення. Законодавчий процес має свої стадії. Можна виділити чотири основні стадії цього процесу:
1) законодавча ініціатива, тобто внесення законопроекту чи законопропозиції;
2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях);
3) прийняття закону;
4) санкціонування, промульгація й опублікування закону; цю стадію іноді розділяють на санкціонування (підписання) главою держави і промульгацію з офіційним опублікуванням.
§ 30. Поняття і види систематизації нормативних актів.
Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.
Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів.
Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.
Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів.
Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо.
Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію.
За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права).
За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти).
Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною.
За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна;
за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.
Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.
§ 31. Система права і система законодавства. Поняття системи права і її галузеве ділення.
Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність норм, але і певну систему норм, які пов'язані між собою внутрішньою єдністю. Ця єдність обумовлена суттю права, його правовими принципами, політичною і економічною системами. Єдність системи права обумовлена також змістом і функціями права, єдністю всієї системи суспільних відносин, формами власності, правовим становищем людини і держави в суспільстві.
Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Критеріями такого розмежування є предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини за своїм змістом неоднорідні. Класифікація цих неоднорідних відносин — це зведення їх в окремі групи якісно однорідних відносин і відповідно норм права. Разом і тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, і розмежувати всю сукупність норм на галузі. Для цього існує другий критерій розмежування — метод правового регулювання. Таких основних методів два:
1) авторитарний, або державно-владний (імперативний), який заснований на правовій нерівності суб'єктів правовідносин;
2) автономний, заснований на рівноправності суб'єктів, юридичній незалежності до вступу в правовідносини, а з їх виникненням — самостійно виконувати свої зобов'язання.
За допомогою предмета і методів правового регулювання можна класифікувати всі норми права на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, кримінальне, цивільне, трудове, економічне (господарське), сімейне, цивільно-процесуальне та ін. Всі галузі в свою чергу поділяються на правові інститути і в цілому складають систему права.
Система права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і узгодженість юридичних норм та об'єктивний поділ їх на галузі і інститути відповідно до особливостей суспільних відносин.
В сучасному світі можна виділити такі системи права:
1) континентальна система права (в державах континентальної Європи); 2) система загального права (англосаксонська чи прецедентна); 3) система мусульманського права; 4)система релігійного (за виключенням ісламу і канонічного права) і традиційного права; 5) система так званого соціалістичного права.
В Україні складається особливий перехідний тип права або система писаного права.