§ 46. Поняття законності і її значення.
Термін “законність” з'явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, адміністрації, посадових осіб і суду приписам закону і заборони виходити за його межі. Зокрема, в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) в ст.5 записано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом.
У нас в одних випадках “законність” розглядали як метод управління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотриманню законів і інших підзаконних актів. В другому випадку розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських об'єднань і громадян по точному і неухильному дотриманню законодавства. В зв'язку з цим часто траплялось, що чим точніше виконувались закони, тим більше здійснювалось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком.
В зв'язку із цим потрібно сказати, що законність починається із досконалості самих законів.
Законність — це особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:
1) наявність добре продуманої системи демократичних правових законів і підзаконних нормативних актів;
2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників суспільних відносин, особливо державних органів і посадових осіб;
3) точне і неухильне дотримання законів і інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.
Такий підхід відповідає вимогам ст.8 Конституції України, де проголошується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, на якому ґрунтується ця Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що не заборонено законом”.
Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом: “Дозволено лише те, що визначене законом”. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції).
§ 47. Основні принципи і гарантії законності.
Важливе значення для теорії і практики зміцнення законності має питання про розмежування принципів і вимог законності. Принципи законності — це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності, а вимоги — те, чого “вимагає” законність, тобто сформульовані в загальному виді правові розпорядження, дотримання, виконання яких робить явище (поводження, акт і т.п.) законним.
При такому підході можна виділити чотири принципи законності: верховенство закону, єдність, доцільність і реальність законності.
Верховенство закону звичайно трактується як верховенство закону в системі нормативних актів. Однак цей принцип повинний розумітися набагато більш широко — як підпорядкованість закону і всім нормативним актам, і всіх актів реалізації права (застосування, дотримання, виконання і використання), і всіх інших об'єктів. Тільки в цих умовах принцип верховенства закону стає універсальним, пронизуючим усю тканина суспільства.
Під єдністю (загальністю) законності розуміється єдина спрямованість правотворчості і правореалізації в територіальному і суб'єктному плані, тобто на всій території дії відповідного нормативного акта, стосовно до діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.
Доцільність законності означає необхідність вибору строго в рамках закону оптимальних, що відповідають цілям і задачам суспільства варіантів здійснення правотворчої і правореалізуючої діяльності (поводження), неприпустимість протиставлення законності і доцільності. І, нарешті, реальність законності — це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їхнє порушення.
Законність в суспільстві повинна бути гарантована не тільки державою, але й іншими суб'єктами суспільних відносин. Гарантії законності — це система різноманітних, у тому числі юридичних, засобів, за допомогою яких реалізуються права і обов’язки всіх суб'єктів суспільних відносин, охороняються і відновлюються порушені суб'єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому.
Всі гарантії можна поділити на загальносоціальні і юридичні. До загальносоціальних відносяться політичні, економічні, ідеологічні та інші. Юридичні гарантії — передбачена правовим законодавством система юридичних засобів, включаючи практичну діяльність державних органів, по реалізації, охороні і відновленню порушених суб'єктивних прав і обов'язків.
Юридичних гарантій є багато і їх можна класифікувати:
за суб'єктами застосування гарантій: парламентські, президентські, судові, прокурорські, самоврядні (муніципальні), адміністративні (управлінські), контрольні, громадські (партійні);
За видами правових норм, які забезпечують законність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норми матеріального права).
За характером юридичної діяльності: правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні, ідеологічні (правова пропаганда, правова просвіта, правовий всеобуч).
Можуть існувати й інші юридичні гарантії законності, зокрема міжнародно-правові.
§ 48. Правопорядок і суспільний порядок.
Правопорядок — це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності. Важливо мати на увазі наступні обставини:
— по-перше, не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності;
— по-друге, зміцнення законності закономірно і неминуче приводить до зміцнення правопорядку;
— конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності, що, у свою чергу, визначається поруч обставин, розглянутих нижче.
Роль правопорядку може бути розглянута з різних позицій, і насамперед з погляду інтересів держави й особистості. Для держави ця роль у першу чергу визначається в залежності від того місця, що займає правопорядок у правовому регулюванні суспільних відносин. Керуючи суспільством, держава використовує різні методи і засоби: економічні, політичні. ідеологічні, організаційні й ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Цей метод полягає в тім, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їхнє загальне дотримання і виконання, тобто законність, і тим самим домагається правопорядку.
Особливе місце цього методу зв'язано, по-перше, з тим, що правові норми регулюють усі самі головні сторони життя суспільства: економіку, політичну діяльність, майнові відносини, питання родини і шлюбу і т.д. Отже, від дотримання і виконання відповідних норм залежить порядок і стабільність найважливіших сфер людської діяльності, саме існування суспільства. По-друге, інші методи державного посібника суспільством часто реалізуються через правове регулювання. Так, планування (метод організаційний) нерідко здійснюється за допомогою твердження плану нормативним актом (наприклад, закон про бюджет); заробітна плата (метод економічний) установлюється через нормативне закріплення її розмірів, порядку нарахування і виплат і т.п.
З позицій особистості правопорядок виступає в першу чергу як засіб захисту її прав, воль і законних інтересів. Він забезпечують охорону людини як від сваволі самої держави і його органів, так і від протиправних дій інших осіб. Від стану правопорядку залежать ступінь свободи особи, реальність її прав і воль, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритетними для держави, ця сторона правопорядку також є найважливішою метою державної діяльності.
Усе це визначає особливу роль правопорядка для суспільства в цілому: він виступає як основа, ядро порядку в суспільстві, як умови і необхідні елементи демократії, як основні загальнолюдські цінності і, отже, істотні частини правової і загальної культури.
§ 49. Основні шляхи посилення законності і правопорядку в Україні.
Забезпечення законності не відбувається стихійно. Воно вимагає цілеспрямованого впливу на поводження (діяльність) суб'єктів суспільних відносин, тобто є управлінським процесом.
Для успішного впливу на цей процес необхідне знання механізмів реалізації правових норм у діяльності людей; факторів, що впливають на поводження, визначаючи його чи правомірність протиправність, а також засобів, за допомогою яких можна керувати цим поводженням, забезпечуючи його відповідність правовим розпорядженням і вимогам.
У юридичній літературі реальність, забезпеченість законності традиційно розглядається як результат впливу гарантій законності: загальних (економічних, політичних, ідеологічних) і спеціальних (нормативних і організаційно-правових). При цьому, однак, не враховуються наступні обставини.
По-перше, у рамках теорії гарантій не розглядаються негативні впливи, без знання яких неможлива ефективна діяльність по зміцненню законності.
По-друге, реально гарантії діють як сукупність яких-небудь явищ, процесів, що включають як позитивні, так і негативні впливи (так, прокурорський нагляд реалізується в діяльності численних прокурорів, у якій також мають місце недоліки і порушення).
Задача забезпечення законності вимагає знання й обліку всього різноманіття факторів, що впливають на поводження людей, — як позитивних, так і негативних, як правових, так і матеріальних, політичних, організаційних, психологічних і т.д. Проблема зміцнення законності є, таким чином, не тільки правовий, вона має комплексний характер. Для здійснення дійових заходів по зміцненню законності важливо знати механізм впливу усіх факторів стосовно до різних соціальних рівнів, до різних видів і напрямків діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.