1. Сутність поняття громадянського суспільства. 4
2. Поняття та ознаки правової держави. 7
3. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави. 20
4. Основні напрямки формування громадянського суспільства і правової держави в Україні 23
Список використаної літератури. 31
Громадянське суспільство – це спільність вільних рівноправних людей, кожній з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою і надійним соціальним захистом, брати участь у політичному житті.
Правова держава – це такий тип держави, в якій втілюються у життя принципи, головним серед яких є принцип панування закону. Цей принцип виявляється у високому авторитеті закону в суспільстві, загальній повазі до нього, у тому, що усі підзаконні акти відповідають законові, а всі рішення державних органів і посадових осіб приймаються лише на основі закону і з дотриманням його вимог.
Історія вчень про правову державу охоплює систему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів), без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави.
Без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи в Україні.
Важливе значення у створенні нормативної бази на основі нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-правовими актами основних принципів правової держави, що юридичне зафіксовані в законодавстві інших країн.
Використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.
Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.
Громадянське суспільство – це етно-соціальний простір, в якому люди взаємно пов’язані і взаємодіють між собою як незалежні особистості, що володіють власністю, вільно розпоряджаються результатами своєї праці, є носіями політичних прав і культури.
Ознаками громадянського суспільства є:
а) приватна власність, вільна праця, підприємництво;
б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;
в) багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
г) наявність незалежної системи засобів масової інформації;
ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;
д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.
Розвинені демократії мають розвинену правову систему, яка здатна до самоочищення. Усі три ланки влади незалежні й контролюють себе взаємно. Проте раю на землі немає, і час від часу якісь пошкодження трапляються і в західних країнах.
Щоб убезпечитись від цього зла, суспільство мобілізує систему розвинених громадянських інституцій – передусім вільну пресу, незалежні політичні партії, розмаїття правозахисних та інших громадських організацій. Так, це вони, виходячи з тих інтересів, які вони захищають, відслідковують порушення прав людини з боку державних органів, це вони роблять ці порушення об’єктом суспільної уваги й аналізу. А як наслідок ці порушення рано чи пізно породжують в суспільстві кризу.
За такими добровільними, самодіяльними й незалежними від держави структурами закріпилася назва громадянське суспільство.
Отже, для громадянського суспільства, окрім добре налагодженої правової системи, надзвичайно важливим є:
- по-перше, наявність розвиненого й структурованого громадянського суспільства;
- по-друге, загальна обізнаність населення у своїх правах і обов’язках.
Таким чином, навіть якщо у демократичних суспільствах на якийсь час станеться пошкодження правової системи, суспільство через найрізноманітніші свої ланки спроможне знешкодити “вірус” і відновити рівновагу.
Зовсім інша ситуація, коли, навпаки, правова система пошкоджена такою значною мірою, що в меншості опинилося все чисте і правильне. Тут активнішим і ефективнішим виявляється поки що суспільне зло. Так складається ситуація, коли залежна від влади й покірна їй преса, кволі й корумповані громадські організації використовуються владою (ширше – суспільним злом), навпаки, для того, щоб дискредитувати й вилучити з суспільства всіх, хто відвертою критикою домагається відновлення порядку й справедливості. Типовий приклад цього процесу – боротьба із дисидентами за радянських часів.
Однак така модель держави прирікає її на періодичні бунти й революції. Коли критика й інакодумство в державі заборонені, тоді хиби управління із системи вчасно не виводяться. В результаті вони поволі накопичуються, а тоді настає момент, коли ніякий, навіть найжорстокіший, терор не в змозі втримати систему від вимушеного раптового очищення. Так виводяться з системи суспільні шлаки, які не дають змогу системі нормально функціонувати, однак раптовість цього процесу прирікає тогочасні покоління людей на великі труднощі й страждання.
У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.
Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на державу і право, на його місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою.
До основних ознак правової держави слід віднести такі:
— вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
— у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
— вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;
— розвинена система чинного законодавства;
— взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
— провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій;
— ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;
— високий рівень правосвідомості та правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.
Держава, її державні структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.
Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу.
Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності держави, її органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались і доповнювались вченнями про демократію, республіканську форму правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний суверенітет, панування права і закону та рівноправність усіх перед ними, поділ влади і незалежність суду.
Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано теорію правової держави.
Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Біля витоків цих ідей стояла богиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем і терезами правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почалася демократія. Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни». Платон (427—347 до н. е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. В його творі «Закони» підкреслювалося: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги».
Арістотель (384—322 до н. е.) — як «батько» античної політичної науки — обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон — це врівноважений розум». Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арістотель сформулював так: