Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд особливостей , що позначаються його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів , яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосеред-
ньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити , що при зменшенні доходів у сільському господарстві , яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції
сільськогосподарської продукції , ферми в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільського-
сподарської продукції зменшиться щодо попиту , отже, зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників,
рівноважуючись з розміром доходів інших галузей.
Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів невідбувається , за винятком істотного відгуку сільського населення в промисловість і сферу послуг , що має місце в усіх розвинутих країнах . Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються , але земельні ділянки , якими вони володіли або на яких вони працювали , не будучи їх власниками , продовжують залишатися в сільськогосподарсько-му обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція , що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних маштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресерсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на
Сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товарови-
робників матимуть тенденцію до зниження.
На відміну від промисловості до процесу сільськогоспода-ського виробництва залучено не три , а чотири ресурси – основні і оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва , тоді як в інших галузях вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості грунту.
Аграгні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин є те , що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними процесами.Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів, які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів , що , в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.
Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних грунтово-кліматичних умовах – добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком рівня їх економічного розвитку.Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах , менш конкурентноспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував таким підприємс-твам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати.
Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.
У сільському господарстві робочий період використання живої і не збігається з періодом виробництва. У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному , переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва , в нерівномірному надходженні продуктів і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхіднісь створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння , кормів на випадок неврожаю, спричиненими форсмажорними обставина-ми, посухою, градобоєм, повенями тощо.
Сільське господарство – це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони додатко-вих фінансових ресурсів , насамперед у формі короткострокових кредитів , для здійснення поточних платежів з метою забеспе-чення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві , як уже зазначалося , існує великий сезонний розрив між вкладанням оборотного капіталу і отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього – позичкових, тобто за рахунок кредитів.
Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівнняно з рядом інших галузей народного господарст-ва. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільського-сподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення і одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва , де має місце швидкий кругообіг коштів , а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою,сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще і існування підвищеного ризику неодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обчтавини – несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим , чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовую, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі і окремих аграрних підприємств та кон’юктури на ринку інвестицій.
В сільському господарстві порівняно з іншими галузями зна-чно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумов-лено наступними причинами:
·небхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей , які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;
·роззосередженістю працівників по великій тереторії, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;
·достатністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендного майна, вирощеного врожаю:
·потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок ,які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;
·необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризується розірваністю робочого дня працівників.
Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності оремих галузей, що ви-магає всебічного обгрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частина продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.
Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще і тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кридитно-ризикована. Тому крадитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з рівнем для підприємств інших галузей. Якщо, скажімо, у березні 2000р. процентні ставки за кредитами комерційних банків для будівель-ної індустрії становили 35,3% , торгівлі і громадського харчування
становили 36,3% , промисловості – 38,7% , то для сільського господарства – 44,6%.
Крім високих процентних ставок, відбувалося і блокування кредитування аграрного сектора економіки через неможливість використання землі як об’єкта застави, спричиненою нерозвиненістю ринку цього ресурсу, а також через звужену можливість використання готової продукції як об’єкта застави у зв’язку з існуваннням протягом тривалого часу першочерговості розрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити для задоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана для задоволення вищих за рангом забов’язань.
Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвили до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогоспо-дарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машинно-
тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пальномастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалі-зацією виробництва і застосуванням у виликих маштабах ручної праці. Наслідки не забарилися – рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва і обсяг продажу сільського-