Реферат на тему:
Правові аспекти соціоекології
План:
1. Поняття і система соціоекологічного права.
2. Головні джерела соціоекологічного права в Україні.
3. Правова охорона земельних ресурсів.
4. Правовий режим природно-заповідного фонду України.
5. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього середовища.
Поняття і система соціоекологічного права.
Головною метою прикладних соціоекоогічних досліджень є створення ефективної системи управління якістю навколишнього середовища в межах соціоекосистем різного ієрархічного рівня. Така система управління повинна мати надійний правовий механізм, який би забезпечував реалізацію науково обґрунтованих принципів раціонального природокористування. Розробка такого механізму належить до компетенції юридичної науки, вірніше, тієї її частини, яка займається питаннями правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування та охорони природи. Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини в стосунках з природою. Найбільш важливі суттєві правила такої поведінки закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов’язковими для виконання і дотримання норм права, забезпечених державним примусом на випадок невиконання їх.
У нормах права, що регулюють суспільні відносини в галузі взаємодії суспільства та природи, визначаються природні об’єкти, що підлягають охороні з боку держави, закріплюються права і обов’язки всіх природо користувачів щодо використання та охорони природного середовища, вказуються попереджувальні, заборонні, компенсаційні, каральні та заохочувальні заходи, пов’язані з виконанням природоохоронного законодавства, визначаються засоби контролю і повноваження органів контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, передбачаються ступені відповідальності за порушення природоохоронних вимог та порядок відшкодування завданої природі шкоди.
На початку ХХ ст. законодавство багатьох країн регулювало взаємодію природи і суспільства в основному шляхом встановлення особливого режиму охорони об’єктів природи, які мали культурне, історичне, наукове, природоохоронне значення, та створення тут заповідників, національних парків, пам’яток природи. У середині ХХ ст. у зв’язку із залученням природних ресурсів у господарське використання у великих масштабах, збільшення антропогенного впливу на природу у правовому регулюванні взаємодії суспільства і природи на перший план висуваються завдання раціонального природокористування.
У 70– х роках у законодавстві з’являється новий аспект регулювання і новий термін „охорона навколишнього середовища”, що зумовлено забрудненням його у багатьох країнах і впливом цього забруднення на людей. Охорона навколишнього середовища оформляється в один з основних напрямів діяльності держави і суспільства (наприклад, в США в 1986р. виходить Закон про національну політику в охороні навколишнього середовища), а правове регулювання взаємодії суспільства і природи виділяється в окрему галузь – право навколишнього середовища (environmentallaw). В Україні, як і в інших державах, що входили до складу колишнього СРСР, за цією галуззю права в юридичній науці закріплюється термін „екологічне право”. Однак у зв’язку з тим що це право регулює суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства та природи, яку вивчає саме соціоекологія, а не біологічна наука екологія, його правильніше називати соціоекологічним правом (Г.О. Бачинський, 1991).
В історії правового регулювання суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства та природи відомий російський вчений-юрист В. В. Петров виділяє три етапи: природно-ресурсний, природоохоронний та соціально-екологічний.
Природно-ресурсний етап відзначався переважанням споживацького підходу у взаємовідносинах між суспільством та природою. Спочатку регулятором суспільних відносин у використанні земельних ресурсів виступало земельне право. Пізніше при розширенні масштабів природокористування з земельного права виділилося гірське, водне та лісове право. У 60- ті роки ХХ ст. у зв’язку з необхідністю комплексного використання природних ресурсів почало формуватися єдине природно – ресурсне право, що включило в себе земельну, гірську, водну та лісову галузі права. Природно- ресурсне право – це система правових норм, що регулюють природно-ресурсні відносини з метою раціонального використання і відтворення земельних, гірських, водних, лісових та фауністичних природних ресурсів для задоволення потреб народного господарства, а також для охорони права природо користувачів та держави і зміцнення законності у даній сфері відносин.
На жаль, незважаючи на всі вжиті заходи, руйнування біосфери нашої планети продовжувалося, що спричинило появу нового виду діяльності – охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього сформувалася нова галузь права – природоохоронне право і почався природоохоронний етап. Природоохоронне право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини з метою охорони природи і захисту навколишнього середовища від руйнівного впливу господарської діяльності.
Однак при сучасних темпах збільшення масштабів несприятливого господарського впливу на природу захисні природоохоронні заходи відстають від негативних змін, які відбуваються в біосфері. Тому в 80- ті роки виникає і дістає загальне визнання нова концепція, згідно з якою головним завданням у взаємовідносинах між суспільством та природою визнається створення такої системи раціонального природокористування, яка б попереджувала саму можливість виникнення конфліктних ситуацій при взаємодії суспільства та природи, тобто базувалася б на соціоекологічному принципі. Відповідно до цього настає новий соціоекологічний етап правового регулювання суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства та природи. На цьому етапі природно-ресурсне і природоохоронне право інтегруються у єдине соціоекологічне право або право навколишнього середовища.
Соціоекологічне право – це система правових знань та норм у галузі охорони навколишнього середовища та природокористування, що встановлюють і регулюють відносини в цій галузі між державами, а в межах останніх – між державою, з одного боку, і об’єднаннями, підприємствами, установами та окремими громадянами, з другого, з метою гармонізації взаємодії між суспільством та природою і забезпечення високої якості життєвого середовища.
Оскільки відновлення і збереження динамічної рівноваги планетарної земної соціоекосистеми – це глобальна, загальнолюдська проблема, зростає значення міжнародного співробітництва галузі охорони навколишнього природного середовища, формування і юридичного закріплення коректних норм поведінки держав у сфері взаємовідносин з природою. Тому соціоекологічне право стає зараз окремою галуззю міжнародного права.
Соціоекологічне право є не лише системою правових норм, а й системою правових знань у згаданій сфері. Це означає, що воно, з одного боку, є самостійною галуззю системи права, а з другого – окремим підрозділом юридичної науки, який останнім часом став також галузевим підрозділом соціоекології. Це дає змогу соціоекологам-юристам при розробці нормативних актів у сфері гармонізації взаємовідносин між суспільством та природою тісно співпрацювати з соціоекологами-галузевиками іншого профілю. Таке співробітництво значно підвищує ефективність соціоекологічних правових норм, яка безпосередньо залежить від повноти їхнього наукового обґрунтування. З іншого боку, розроблені соціоекологією принципи раціонального природокористування лише тоді успішно реалізуються на практиці, коли забезпечені відповідними правовими нормами, що надають їм обов’язкової сили і гарантують застосування засобів державного примусу у разі їхнього невиконання. Виходячи зі сказаного, головним завданням соціоекологічного права слід вважати розробку правового механізму оптимізації та управління гармонійним розвитком локальних, регіональних та глобальної екосистем.
Головні джерела соціоекологічного права в Україні
Суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства та природи регулюються нормативними актами різної юридичної сили – Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади. Нормативні акти, в яких викладено правові норми, які регулюють згадані відносини, є джерелами соціоекологічного права. В Україні головними джерелами соціоекологічного права є Конституція і комплексний Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища”. Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України; охорона і використання надр – Кодексом про надра України; охорона і використання вод – Водним кодексом України; охорона і використання лісів – Лісовим кодексом України. Правова охорона і використання тваринного світу регулюються Законом України „Про тваринний світ”; правова охорона атмосферного повітря – Законом України „Про охорону атмосферного повітря”; правові основи організації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фонду України – Законом України „Про природно-заповідний фонд України”.
У Конституції України написано, що в інтересах теперішнього і майбутніх поколінь держава проводить необхідні заходи для охорони науково обґрунтованого, раціонального використання Землі, її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, для збереження в чистоті повітря і води, забезпечення відтворення природних багатств і покращення навколишнього середовища. Природні ресурси України є власністю її народу, який має право володіння, користування і розпорядження природними багатствами. Народ України здійснює право власності на природні об’єкти через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин України особисто або через громадські об’єднання, трудові колективи, органи територіального громадського самоуправління має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов’язаних з використанням і охороною природних ресурсів, вимагати від інших громадян і організацій дотримання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати заборони на діяльність підприємств, установ, організацій і громадян, які заподіюють шкоду природному середовищу. Кожен громадянин також має право відповідно до законодавства України користуватись природними об’єктами для задоволення власних потреб, але одночасно зобов’язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти відновленню їх як першооснови свого життя і життя суспільства.