Багатосторонні угоди - це також договори, проте на відміну двохсторонніх угод, кожен з учасників (їх повинно бути не менше трьох) є самостійною стороною, виражає свою індивідуальну волю, проте сама воля спрямована на досягнення однієї мети (на відміну від двохсторонньої угоди де цілі протилежні) і які мають лише ту особливість, що в здійсненні їх приймають участь не дві, а більша кількість осіб (наприклад, договір про сумісну діяльність).
Співвідношення угоди і договору можна пояснити наступною формулою: всі договори є угодами, але не всі угоди є договорами.
В залежності від співвідношення виникаючих за угодою прав і обовязків угоди можна поділити на оплатні і безоплатні.
В оплатній угоді кожна з сторін має право вимагати від іншою певного майнового надання (наприклад, купівля-продаж, підряд, оренда). В безоплатній угоді обовязок здійснити майнове надання несе лише одна сторона (наприклад, дарування, доручення, спадщина).
Розрізняють угоди консенсуальні і реальні.
Для здійснення консенсуальної угоди достатньо тільки досягнення згоди сторін по всіх істотних умовах, а надання речі це вже виконання угоди (купівля продаж).
В реальних угодах однієї згоди сторін недостатньо, для укладення таких угод стороном необхідно також вчинити певні фактичні дії (наприклад, внесення страхового внеску для набрання чинності договором страхування).
В залежності від правової підстави, мети укладення угоди можна поділити на каузальні і абстактні.
В каузальних угодах видно їх правову мету і таких угод абсолютна більшість. Абстактних угод не багато. Ці угоди не містять підстави і мети їх укладення. В таких угодах юридичні наслідки виникають безвідносно до наявності підстав (наприклад, вексель - простий і нічим не обумовлений наказ сплатити певну суму).
Звичайно угода починає діяти з моменту її здійснення і початок її дії не ставиться в залежність від яких-небудь обставин. Тому більшість угод мають безумовний характер. Іноді передбачені угодою правові наслідки наступають не одразу, а після перебігу деякого часу. Такі угоди вважають укладеними під певною умовою. Таких умов дві: відкладальна і скасувальна.
Відповідно до частини 1 статті 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.
Відповідно до частини 2 статті 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.
Зустрічаються випадки, коли закон покладає на сторони обовязок утримуватись від дій, що створюють такі обставини, які погіршують або знищують залежне від умови право (частини 3 і 4 статті 61 Цивільного кодексу).
Якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умови невигідне, то вважається, що умова настала.
Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідне, то вважається, що умова не настала.
1.2. Форма угод.
Під формою угоди прийнято вважати спосіб виявлення волі осіб, які приймають в ній участь, тобто спосіб зовнішньої фіксації волевиявлення сторін.
Відповідно до статті 42 Цивільного кодексу угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.
Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.
Особа чи особи, здійснюючи угоду, повинні чітко і ясно виявити свою волю на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Це волевиявлення може здійснене як в усній, так і в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Відповідно до частини 2 статті 42 Цивільного кодексу, можливе виявленні волі особи шляхом певної дії, яка свідчить про намір особи укласти угоду і законом не встановлена для таких випадків певна форма угоди. В такому випадку вважається що угода укладена конклюдентним способом (наприклад, оплата проїду в транспорті без кондуктора).
Іноді мовчання є юридичним фактом, рівнозначним за наслідками волевиявленню сторони угоди. Відповідно до частини 3 статті 42 Цивільного кодексу мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, коли закон надає йому такого значення (наприклад, відповідно до стаття 260 Цивільного кодексу в разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк).
Усна форма укладення угод предбачена законом для таких угод, що виконуються під час їх укладення (Стаття 43 Цивільного кодексу).
Найбільш розповсюдженою угодою, яка укладається в усній формі є купівля-продаж за готівкові кошти. Стаття 43 Цивільного кодексу дозволяє укладати угоди в усній формі і юридичними особами.
Треба зауважити, що відповідно до Розяснення Вищого Арбітражного суду № 02-5/111 від 12.03.1999 року господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у статті 43 Цивільного кодексу. Таким чином свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди - правилом.
У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що стверджує одержання грошей і підстави їх одержання.
В певних випадках укладення угоди в письмовій формі є обовязковим.
Відповідно до статті 44 Цивільного кодексу угоди повинні укладатись у письмовій формі:
а) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР;
б) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР;
в) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.
Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.
Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будьяких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.
Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись в письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відтиску печатки підприємства, установи, організації, на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема, статтею 66 Цивільного кодексу.
Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством можуть встановлюватися спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод (наприклад, договір перевозки повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами).
Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі (стаття 47 Цивільного кодексу). Відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:
- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу);
- договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (стаття 13 закону “Про заставу”;
- договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (стаття 18 Земельного кодексу України, стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92, “Про приватизацію земельних ділянок”);
- договори купівлі-продажу майна державних підприємств (стаття 27 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств” стаття 25 Закону “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”;
- шлюбні контракти (стаття 27 Кодексу про шлюб та сім'ю);
- заповіти (стаття 541 Цивільного Кодексу);
- доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (стаття 65 Цивільного кодексу);
- доручення, що видаються в порядку передоручення (стаття 68 Цивільного кодексу);
- інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.
За бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, угоди учасників спільної часткової власності про виділ частки у спільному майні, про встановлення порядку користування спільним майном (жилим будинком, квартирою, садовим будинком, дачею, земельною ділянкою тощо), про встановлення розміру часток або про зміну розміру часток, договори позики, доручення, схову, найму жилого приміщення тощо.