а) ризик банківської діяльності - можливість зазнати втрат у разі несприятливих для банку обставин, неправомірних або навмисних дій його працівників ( Постанова Національного Банку України № 114 від 20.03.1998 року Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України);
б) страховий ризик - певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання (стаття7 Закону України Про страхування від 07.03.1996 року). Крім того, п.33 статті6 Закону України Про страхування передбачає страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції.
Проте тлумачення ризику в підприємницькій діяльності зовсім не є однозначним. Жилінський С.Є.[7] зазначає - Ризик постійний супутник підприємництва, але не обовязково присутній в діяльності кожного окремого підприємця. Підприємець ризикує не з приводу можливого негативного результату, а з приводу отримання більш високого прибутку порявняно з іншими підприємцями, які займаються схожою діяльністю.
Взагалі, теза про ризикованість підприємницької діяльності виглядає достатньою, але не необхідною. Можна зауважити, що звичайний громадянин укладаючи значну угоду теж наражається на немалий ризик.
Йозеф Шумпетер[8], який, власне кажучи, і створив теорію підприємництва, мав особливу позицію щодо ризику в підприємницькій діяльності - Підприємець практично ніколи не несе ризиків. Якщо підприємство банкрутує, то збитки лягають на кредитора. І хоча підприємець відповідає за успіх справи своїм майном, це скоріше визиває до нього довіру, але реально не забезпечує позику. Проте навіть якщо підприємець фінансує себе самостійно із минулого підприємницького прибутку, або використовує засоби виробництва свого “статичного” підприємства, він несе ризик як кредитор або власник благ, але зовсім не як підприємець”.
Така точка зору на ризик в підприємницькій діяльності кореспондує ться з пунктом 3 статті 7 Закону України Про власність від 07.02.1991 року - власник не відповідає за зобовязаннями створених ним юридичник осіб, а вони не відповідають за зобовязаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Доволі розширеним є тлумачення ризику в підприємницькій діяльності податковими органами, що призводить до настання цілком конкретних юридичних наслідків для субєктів підприємництва.
Пята ознака підприємництва, яка зазначена в статті1 Закону - це отримання прибутку субєктом підприємницької діяльності. Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не звязана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Головне, що вирізняє підприємця серед інших агентів суспільно корисної діяльності - це можливість і обовязкове отримання певного зиску.[9]
З такою позицією можна цілком погодитись. Якщо розглядати підприємництво у його чистому вигляді, то зрозуміло, що головним стимулом для здійснення підприємницької діяльності є отримання прибутку. Навіть не можливість, а саме мета отримання прибутку є головною ознакою підприємництва.
Стосовно державної реєстрації субєктів підприємницької діяльності, як головної умови здійснення підприємництва, можна зауважити наступне. До 22.02.2000 року порядок державної реєстрації субєктів підприємницької діяльності регламентувався статтею 8 Розділу II Закону України Про підприємництво. Перенесення цієї умови до частини1 статті 1 цього Закону, тобто внесення державної реєстрації як елементу в визначенні підприємництва видається важливим і доцільним.
1.2. Субєкти підприємницької діяльності.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон) суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
а) громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;
б) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність” від 07.02.1991 року;
в) об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.
Необхідно зауважити, що стаття 1 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 року дає також визначення суб'єктів малого підприємництва. Відповідно до Закону ними є:
а) фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
б) юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро.
Визначення правоздатності і дієздатності фізичних осіб, як субєктів підприємницької діяльності, наводится в главі 2 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 9 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається в однаковій мірі за всіма громадянами України. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється з смертю.
Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (цивільна дієздатність) виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку.
У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Крім того, певні обмеження, пов'язані з проходженням державної служби встановлює стаття 16 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 року, а саме - державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 року.
Стаття 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” визначає корупцію як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.
Корупційними діяннями є:
а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;
б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.
За корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:
а) державні службовці;
б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад.
В статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” наводяться спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції.
Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:
а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
З точки зору обмеження підприємницької діяльності державних службовців привертає увагу частина 2 статті 1 Закону України “Про підприємництво” - створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.