| 244 |
| Висновки |
| Висновки |
| 245 |
ства і стимулювання бажаних для людини, держави та суспільства правил поведінки його суб'єктів. Визначимось у деяких провідних категоріях проблематики дослідження.
Основною формою стандартизації норм суспільних інформаційних відносин є законодавство. Під терміном інформаційне законодавство України ми розуміємо множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації.
Інформаційне законодавство є основою інформаційного права, яке традиційно можна розглядати у кількох аспектах: як галузь суспільних відносин, що набувають відображення у правових нормах; як наукову дисципліну; як навчальну дисципліну. Виходячи із зазначених теоретичних засад, дамо наше узагальнене бачення інформаційного права в об'єктивному змісті.
Інформаційне право — це суспільні відносини щодо інформації, які набувають втілення у нормах, врегульованих на публічно-правовому та приватно-правовому рівні.
У суб'єктивному змісті інформаційне право — це множина прав і обов'язків конкретних учасників суспільних відносин щодо інформації як об'єкта суспільних відносин.
Порівняльний аналіз правового регулювання інформаційних відносин в Україні та міжнародної практики дає змогу доктринально визначити низку основоположних методологічних, принципових положень інформаційного законодавства: основний об'єкт регулювання — суспільні інформаційні відносини; основний предмет суспільних відносин — інформація (відомості, дані, знання, таємни-
ця тощо); основний метод правового регулювання — системне комплексне застосування методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового і кримінального права. Значне місце у регулюванні суспільних інформаційних відносин сьогодні посідають приватно-правові методи (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, норм суспільної моралі, професійної, ділової етики тощо).
На нашу думку, з погляду теорії гіперсистем права, інформаційне законодавство існує як міжгалузевий комплексний інститут у загальній системі національного законодавства.
Через предмет суспільних відносин (інформацію) інформаційне право пов'язане з іншими міжгалузевими інститутами права: авторським правом, правом інтелектуальної власності, винахідницьким правом, рекламним правом тощо. Інформаційне право утворює з ними складну, велику, агреговану гіперсистему права третього порядку. Тобто відповідно до теорії гіперсистем права інформаційне право базується на засадах правових систем другого порядку, якими є п'ять галузей права: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне. У єдності вони утворюють систему першого порядку — право України. Доктринально визнаються багатооб'єктність юридичних норм щодо застосування законодавства в правовій кваліфікації суспільних інформаційних відносин, природна єдність всіх умовно визначених галузей права.
Сучасне інформаційне законодавство України щодо доктрини його формування має характер змішаної системи права: зберігши галузевий підхід традиційної континентальної системи права, воно стало на шлях публічно-правового нормотворення за доктриною загального права (анг-ло-американської системи права) — коли окремі проблеми на законодавчому рівні вирішуються на рівні окремих законів за принципами ситуаційного підходу.
Ситуаційний підхід до формування інформаційного законодавства України, з позицій когнітивного (пізнаваль-
| Висновки |
| Висновки |
| 247 |
| 246 |
ного) аспекту, спричинив низку проблем щодо правового регулювання інформаційних відносин, зокрема такі.
1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що викликає суперечливе тлумачення для застосування норм в практиці.
2. Оскільки різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об'єктом яких є інформація, приймались у різний час, без погодження понятійного апарату, вони містять низку термінів, які не достатньо коректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Термінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та формою понять і категорій призводить до неоднозначного розуміння їх і застосування на практиці. Наприклад, щодо інформаційних відносин назвемо такі: "таємна інформація" і "таємниця", "документ" і "документована інформація", "майно", "власність", "володіння", "інтелектуальна власність", "автоматизована система", "суб'єкт суспільних відносин" та "учасники суспільних відносин", "система інформаційних відносин" тощо.
3. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює пошук їх, аналіз та узгодження для практичного застосування.
4. Спостерігається розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства у сфері інформаційних відносин та підходи до формування їх. Нерідко в окремих законах до системи законодавства включають норми, виражені в підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування деякими учасниками суспільних відносин колізію норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта.
5. Нові правові акти у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені концептуально з прийнятими раніше, що призводить до правового хаосу.
Ці та інші проблеми зумовили практичну потребу визначення методології систематизації права, розробки її концепції. На нашу думку, в основу систематизації норм інформаційного права слід покласти відпрацьовані юридичною наукою та перевірені практикою основоположні принципи: поєднання традицій і новацій правотворення; інкорпорування норм чинного інформаційного законодавства України в нову систему через агрегацію інститутів права; формування міжгалузевих інститутів права на основі зв'язків з галузевими інститутами.
Концептуально пропонується визначитися, що інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них на певних умовах мають статус міжгалузевих субінститутів. До таких можна віднести: авторське, винахідницьке право, раціоналізаторське право тощо, які утворюють систему права інтелектуальної власності; право щодо засобів масової інформації — преса, радіо, телебачення, Інтернет тощо.
Важливим аспектом теорії інформаційного права є проблематика його підсистем — субінститутів. Ми вважаємо, що серед основних субінститутів — сфер правового регулювання інформаційних правовідносин — визначаються такі:
• визначення та правове закріплення провідних напрямів і методів державної політики у сфері вибору мов спілкування, комунікації в державі тощо;
• регулювання суспільних відносин у сфері засобів масової інформації, визначення їхніх подібностей та відмінностей, систематизація їх через агрегацію (преса, видавнича справа, радіо, телебачення, комп'ютерні мас-медіа);
• забезпечення умов для розвитку і захисту всіх форм власності на інформацію та інформаційні ресурси (право власності на інформацію);
| 248 |
| 249 |
| Висновки |
| Висновки |
• організація та управління створенням і розвитком державних інформаційних систем і мереж, забезпечення сумісності їх та взаємодії в єдиному інформаційному просторі України;
• правове регулювання щодо створення реальних умов для якісного та ефективного забезпечення необхідною інформацією громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і приватних організацій, об'єднань на основі державних інформаційних ресурсів, сучасних інформаційних технологій;
• забезпечення співвідношення інтересів суб'єктів суспільних інформаційних відносин у сфері національної безпеки, складовою якої є інформаційна безпека, визначення загроз безпеці суспільним інформаційним відносинам, регулювання захисту інформації, в тому числі в автоматизованих системах;
• забезпечення реалізації конституційних прав осіб (приватних немайнових) на режим доступу до персональних даних — інформації про громадян та спільноти їх (організації) за умов інформатизації державних органів управління;
• державно-правове сприяння формуванню ринку інформаційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, технологій, з пріоритетами для вітчизняних виробників інформаційної продукції, засобів, технологій;
• державне стимулювання вдосконалення механізму залучення інвестицій, розробки і реалізації проектів національної програми інформатизації та локальних програм інформатизації (установ, підприємств, організацій всіх форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо);
• забезпечення правового режиму формування і використання національних інформаційних ресурсів, збирання, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та надання споживачам інформації;
• правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в Україні новітніх інформаційних технологій тощо.