Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду визнала таку кваліфікацію дій Ф. безпідставною. Висновок автотехнічних експертів про те, що ф. порушив вимоги Правил дорожнього руху, рухаючись з підвищеною швидкістю (74,5 км за годину) і несвоєчасно вжив заходів для відвернення дорожньо-транспортної пригоди, оскільки з запізненням став гальмувати, внаслідок чого позбавив себе можливості відвернути автокатастрофу, не можна визнати обгрунтованим.
Матеріалами справи встановлено, що причиною зіткнення транспортних засобів і наслідків, що настали, були невірні дії водія К., який виїхав з другорядної дороги і повернув ліворуч, на порушення Правил дорожнього руху не пропустивши автомобіль, що рухався по головній дорозі, чим створив аварійну обстановку. Висновок автотехнічних експертів, з яким погодився суд, про те, що якби Ф. не повернув ліворуч, а продовжував рух в прямому напрямку, то зіткнення б не було, необгрунтований. Те, що Ф. не зміг уникнути зіткнення, не може бути поставлене йому в провину, тому що він не зобов'язаний був виходити з можливості грубого порушення правил дорожнього руху іншим водієм, легковий автомобіль якого не зупиниться перед виїздом на головну дорогу і не пропустить його автомобіль.
Дії Ф. щодо застосування гальмування і спроби відвернути зіткнення шляхом маневра були продиктовані обстановкою, що склалася, і відповідали вимогам правил дорожнього руху. Що стосується перевищення швидкості на 4,5 км за годину, яке допустив Ф., то це, згідно з висновком експертів, не вплинуло на механізм зіткнення.
Таким чином, зіткнення автомобілів виникло внаслідок грубого порушення правил дорожнього руху потерпілим К. Перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння і рухаючись другорядною дорогою, визначеною дорожним знаком, що забороняє рух без зупинки, він виїхав на смугу зустрічного руху напереріз автомобілю, що рухався головною дорогою, водій якого, не дивлячись на застосовані заходи, не зміг уникнути зіткнення.
З урахуванням викладеного судова колегія Верховного Суду всі рішення в цій справі скасувала і справу щодо Ф. закрила за відсутністю в його діях складу злочину [9].
Таким чином, водій транспортного засобу може бути визнаний винним у порушенні Правил дорожнього руху тільки в тому випадку, коли він не виконав якогось передбаченого цими Правилами обов'язку. В тих випадках, коли такий обов'язок на нього не покладається, він не передбачає і не повинен передбачати виникнення аварійної обстановки, тобто не порушує Правила.
Так, А., керуючи вантажним автомобілем, на порушення п. 14.6 Правил дорожнього руху біля перехрестя не пропустив мотоцикл під керуванням К., який рухався в зустрічному напрямку, і повернув ліворуч, внаслідок чого сталося зіткнення вказаних транспортних засобів і водій мотоцикла отримав тяжкі тілесні ушкодження [10].
При розслідуванні і судовому розгляді цієї справи питання про притягнення до кримінальної відповідальності К. не поставало, оскільки він мав переважне право на проїзд перехрестя. Постановка питання про можливість у нього уникнути зіткнення була б абсурдною.
У цьому головна сутність і призначення юридичного регулювання безпеки руху на дорогах. Якщо це положення не буде виконуватись, то рух стане не можливим, а у вирішенні справ про транспортні зло чини пануватимуть хаос і свавілля.
Узагальнення слідчої та судової практики показує, що органи слідства та суди ще часто допускають помилки при кваліфікації діянь, передбачених ст. 215, притягуючи до кримінальної відповідальності водіїв, які не вчинили порушень правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів. У багатьох випадках формула такого звинувачення виражається вказівкою на можливість попередити аварію, зіткнення, наїзд тощо [11].
При цьому зовсім не вирішується питання, чи був зобов'язаний водій у конкретній обстановці, що склалася, застосувати певні заходи, чи було перешкодою для руху, наприклад, з'явлення пішохода, наближення до перехрестя іншого транспортного засобу, що не має права переваги проїзду через нього, тощо.
Обвинувачення водія за ст. 215 КК у тому, що він міг застосувати, але не застосував певні заходи до попередження наїзду, зіткнення тощо без з'ясування питання про його обов'язок у конкретній ситуації це зробити не є юридичним обвинуваченням. Відповідальність у такому разі не випливає з закону. Якщо обгрунтовувати обвинувачення і відповідальність тільки можливістю попередити шкідливі наслідки, то така можливість є завжди у кожного водія: не рухатись, не виїжджати з гаража. Але транспорт має конкретне соціально-економічне призначення — перевозити пасажирів та вантажі. Цільове призначення Правил дорожнього руху полягає саме в тому, що вони регулюють рух, надаючи одним водіям право проїзду і зобов'язуючи інших пропустити, дати дорогу тощо.
На цьому розгляд питання про можливість визнання винними в дорожньо-транспортній пригоді одночасно двох або більше водіїв механічних транспортних засобів можна було б і завершити. Але думки співавторів з цього приводу не в усьому співпадають . Тому розглянемо й іншу точку зору з цього.
Це, мабуть, єдине питання в цій роботі, з приводу якого думки співавторів не співпадають, і його можна було б не зачіпати. Але обійти дискусійне питання — це не завжди кращий вихід для теорії і практики кримінального права, хоча б тому, що прихильники однієї та іншої точки зору є серед науковців і практичних працівників. Тому в тексті роботи спочатку наведена точка зору доктора юридичних наук М.Й.Коржанського, а потім кандидата юридичних наук доцента В.А.Мисливого приводу. Щоб скоротити її викладення, використаємо приклад із слідчо-судової практики.
Вироком Вільнянського районного народного суду Запорізької області Л. засуджено за ч. З ст. 215 КК України до п'яти років позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, які вчинили злочини з необережності, з позбавленням на чотири роки права керувати транспортними засобами за порушення правил безпеки руху транспорту, яке потягло за собою загибель кількох осіб.
Як визнав суд, Л., керуючи вантажним автомобілем, після роз'їзду із зустрічним автомобілем не увімкнув далеке світло, а продовжував їхати з ближнім світлом фар із швидкістю 55 км за годину. У цей час він побачив, як на трасу на відстані 60 м по ходу руху став виїжджати автомобіль ВАЗ. На порушення вимог пп. 9.6 і 10.2 Правил дорожнього руху Л. не знизив швидкість, а розраховуючи, що водій ВАЗа зупиниться, застосував з метою уникнути зіткнення нічим не виправданий маневр, виїхавши на смугу зустрічного руху. Однак той не зупинився, а продовжував рухатись, внаслідок чого і сталося зіткнення транспортних засобів. При цьому водій ВАЗа і двоє його пасажирів були смертельно травмовані.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення скасовані з таких підстав. В основу обвинувального вироку суд поклав висновок повторної комплексної автотехнічної експертизи про те, що в конкретній дорожній ситуації водій Л. мав технічну можливість зупинити керований ним автомобіль і таким чином уникнути зіткнення транспортних засобів. Проте у цьому ж висновку зазначено ще й те, що автомобіль ВАЗ виїхав на дорогу без світла і Л. не було відомо, яким чином діятиме М., а тому остаточно оцінити дії Л. стосовно вимог пп. 9.6 і 10.2 Правил дорожнього руху може лише суд на підставі аналізу всіх доказів у справі.
Судом же це застереження не враховано.
Між тим з матеріалів справи видно, що безпосередньою причиною зіткнення транспортних засобів стали невірні дії водія автомобіля ВАЗ. Суд визнав у вироку, що аварійну обстановку на дорозі створив саме М., який перебував у стані алкогольного сп'яніння. У той же час суд не взяв до уваги те, що пп. 9.6 і 10.2 Правил дорожнього руху регламентують загальний порядок користування транспортними засобами і не регулюють дії водія в аварійній ситуації, створеній іншими учасниками дорожнього руху. У справі встановлено, що здійснений Л. маневр був зумовлений обстановкою, яка склалася не з його вини, а тому порушення ним Правил дорожнього руху не перебуває в причинному зв'язку з наслідками зіткнення транспортних засобів.
За таких обставин колегія дійшла висновку про те, що дії Л. не містять складу злочину, передбаченого ч. З ст. 215 КК, а тому скасувала судові рішення з закриттям справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України [12].
Неважко побачити, що цей приклад з судової практики якнайкраще підтверджує справедливість раніше викладеної позиції. Але це тільки тому, що вона в даному випадку співпадає з позицією судової колегії по конкретній кримінальній справі. Спробуємо навести й інші аргументи.
Ми цілком погоджуємося з думкою про те, що М., який загинув, дійсно є винним в аварії, бо вимоги правил дорожнього руху зобов'язували його при виїзді на трасу пропустити інші транспортні засоби. Водій Л. мав перевагу на рух у даній ситуації. Оскільки М. ігнорував цей захід безпеки і продовжував рух, то цими діями він створив небезпечну дорожню обстановку. Його транспортний засіб став реальною перешкодою на шляху водія Л., який згідно з Правилами дорожнього руху був зобов'язаний з метою уникнути зіткнення виконати одну з дій, передбачених Правилами: знизити швидкість; зупинити транспортний засіб; застосувати маневр, якщо такий буде безпечним.
Тому якщо в ситуації, що склалася, водій Л. мав технічну можливість уникнути зіткнення вказаними способами та не застосував їх або вчинив невиправданий у даних умовах маневр, він також підлягає кримінальній відповідальності за порушення правил безпеки руху або експлуатації транспортних засобів. Якщо Л. такої технічної можливості не мав, його відповідальність виключається.
А тепер щодо самої кримінальної справи. Зверніть увагу, що в одному випадку дається посилання на висновок повторної комплексної автотехнічної експертизи, де зазначено, що Л. мав технічну можливість уникнути зіткнення. Ця обставина фактично ставить питання про відповідальність Л. Однак далі йде посилання на невизначеність дій водія М. (виїхав на трасу без світла; Л. не було відомо, яким чином діятиме М.). Та хіба це доводи на користь Л. Навпаки, за таких обставин з свого боку треба негайно вжити запобіжні міри, які передбачені п. 12.3 Правил. І ще одне — вказівка експертів на прерогативу оцінки доказів судом. Експерти взагалі могли не нагадувати правосуддю про його функцію оцінки доказів, бо на то є закон. З іншого боку, автотехнічний експерт не має права давати правову оцінку діям учасників дорожньо-транспортної пригоди, тому у висновку саме це малось на увазі.