В інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь в Україні за участю підприємств, установ, організацій і громадян здійснюються заходи щодо охорони, відтворення і науково обгрунтованого, не-виснажливого використання тваринного світу.
У зв'язку з необхідністю посилити правове забезпечення раціонального використання і охорони тваринного світу, поняття «тваринний світ» поступово було введено в юридичну наукову літературу і в законодавство, а тому набуває юридичного значення, яке потребує чіткої формалізації.
«Тваринний світ є сукупність диких тварин, живих організмів, які існують і розвиваються у стані природної волі у навколишньому середовищі на території держави на суші, у воді, в атмосфері, грунті і т.ін.»'. Це визначення є юридичним, бо воно відображає ряд суттєвих ознак правового характеру і дозволяє ідентифікувати тваринний світ як самостійний об'єкт права власності, права використання, управління, охорони та інших правовідносин. Такими ознаками є:
— по-перше, тваринний світ — це складова навколишнього природного середовища. Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу перебувають у ньому в стані природної волі;
— по-друге, тваринний світ — це уся сукупність видових і популяційних різноманіть живих організмів на всіх стадіях розвитку, частини диких тварин та продукти їх життєдіяльності;
— по-третє, тваринний світ перебуває у стані природної волі у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України, включаючи її внутрішні і територіальні моря, повітряний простір, у тому числі в межах виключної (морської) економічної зони України та її континентального шельфу.
Ось чому, згідно із Законом України від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»2, об'єктами використання і охорони виступають:
а) лише тварини, що перебувають у стані природної волі (хордові, в тому числі хребетні: ссавці, птахи, плазуни, членистоногі, молюски, голкошкірі та інші тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріону, яйця, лялечки тощо); б) частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти їх життєдіяльності (мед, віск тощо); залишки викопних тварин, нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин; в) місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об'єктів тваринного світу (ст. З Закону «Про тваринний світ»).
Не можуть виступати об'єктами тваринного світу сільськогосподарські, свійські та інші тварини, що використовуються для господарських, наукових^культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілей. Вони є майном, яке належить на праві власності державним, кооперативним, громадським організаціям, громадянам, а тому використовуються і охороняються відповідно до іншого законодавства України.
Особливістю тваринного світу є те, що цей об'єкт є відновлюваним, але для цього необхідне додержання відповідних умов, які безпосередньо пов'язані з охороною та відновленням тварин.
Тваринний світ є об'єктом права власності. А тому в системі законодавства про охорону та використання тваринного світу право власності на тваринний світ — це один з основних інститутів, який включає в себе систему правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин власності на тваринний світ з метою їх захисту та охорони, а також забезпечення раціонального використання, відтворення та охорони тваринного світу.
Із змісту статей 4—6 Закону України «Про тваринний світ» випливає, що об'єкти тваринного світу можуть знаходитись у державній, колективній та приватній власності.
Тваринний світ як об'єкт права державної власності знаходить своє відображення у таких дефініціях, закріплених у законодавстві, як «тваринний світ є національним багатством України» та «об'єкти тваринного світу як природний ресурс загальнодержавного значення» (ст. 4, преамбула Закону України «Про тваринний світ»).
Під станом природної волі слід розуміти не обмежений людиною безпосередній природний зв'язок живого з оточуючим середовищем. Цей зв'язок для різних видів диких тварин неоднаковий і зумовлений біологічними особливостями виду. Втрата дикою твариною стану природної волі, або навпаки, набуття твариною, яка була у неволі, цього стану суттєво змінює її режим'.
Однак етап природної неволі безперечно не може бути основною ознакою приналежності диких тварин до державної форми власності. Не можна вважати у стані природної волі тварин, які живуть у заповідниках та інших територіях природно-заповідного фонду, адже життєвий їх простір обмежено, годування їх здійснюється здебільшого штучно, за цих умов тварини, що живуть у межах територій природно-заповідного фонду, повинні були 6 розглядатись як майно заповідників, національних парків тощо2. У той же час законодавство відносить цих тварин до об'єктів загальнодержавного значення.
Відповідно дикі тварини, які вилучені зі стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах, можуть знаходитись у колективній або приватній власності. Це, наприклад, тварини, що розводяться у звірівницьких фермах, риби, розведені у рибогосподарських водоймах.
До тваринного світу як об'єкта права власності належать не лише живі організми, а й частини диких тварин (роги, шкіра тощо), залишки викопних тварин, продукти життєдіяльності тварин (мед, віск тощо), нори, хатки, лігва, споруди тварин. Так, добуті у встамовленому законодавством порядку дозволеними засобами і знаряддями об'єкти тваринного світу, наприклад, у порядку полювання чи рибальства, стають об'єктами права колективної чи приватної власності.
Наступною ознакою тваринного світу як об'єкта права державної власності слід вважати вільне перебування живих організмів, інших об'єктів тваринного світу у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України, у межах її територіальних і внутрішніх морських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, у повітряному просторі. Міграції диких тварин, тобто переміщення їх через державні кордони, пов'язані з їх життєвими циклами або викликані змінами умов їх існування в місцях перебування, спричинюють автоматичні зміни у видовому і кількісному складі тваринного світу. Тому дикі тварини у межах держави автоматично стають об'єктами права її власності, а ті, що виходять за її межі, виключаються із числа об'єктів права державної власності'. Крім цього, до об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення законодавство відносить диких тварин, інші об'єкти тваринного світу, що є у водоймах, які розміщені на території більш ніж однієї області, на території державних мисливських угідь і у лісах державного значення. Це дозволяє зробити припущення, що є об'єкти й місцевого значення, але це не достатньо чітко визначено у законодавстві.
'Право державної власності на тваринний світ виникло на підставі націоналізації землі у 1917—1918 рр. За Декретом «Про землю» націоналізації підлягала не лише земля, а й природні багатства, що передбачало націоналізацію тваринного світу. Декрет «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. передбачав скасування будь-якої власності на землю, надра, води, ліси і живі сили природи в межах РРФСР. Розпорядження ними переходило до рук радянської влади. За час існування Радянського Союзу правове регулювання використання і охорони тваринного світу обмежувалося відомством галузей мисливського і рибного господарства. При1 цьому державний мисливський фонд виступав як об'єкт дер-''жавної власності, а рибні запаси юридичне були «нічиїм майном», у той же час регулювання використання і охорони рибних запасів у рибогосподарських водоймах велося так, ніби вони належали державі2.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 лютого 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР», який не втрачає своєї чинності до прийняття Україною Закону «Про континентальний шельф», природні багатства континентального шельфу є державною власністю СРСР (а стосовно континентального шельфу України — власністю України). А згідно із Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України»' над об'єктами тваринного світу в межах цієї зони проголошуються лише суверенні права та юрисдикція України. Тобто, тваринний світ у цьому випадку є предметом міжнародних відносин.
Спірною, але необхідною ознакою тваринного світу як об'єкта права власності є те, що до його складу входять не абсолютно всі об'єкти тваринного світу в межах територій держави, а тільки ті, які є самостійними матеріальними об'єктами — предмети суспільних відносин власності2.
Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ згідно зі ст. 5 Закону «Про тваринний світ» є держава в особі Верховної Ради України, яка може делегувати свої окремі повноваження власника тваринного світу органам державної виконавчої влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Саме це положення дає підстави вважати тваринний світ об'єктом управління, адже, здійснюючи повноваження щодо розпорядження тваринним світом, такі органи надають об'єкти тваринного світу в користування. З огляду на те, що об'єкти тваринного світу можуть бути й місцевого значення, то суб'єктами щодо розпорядження ними доцільно визнати органи місцевого самоврядування (ради).
Суб'єктами права колективної та приватної власності на окремі об'єкти тваринного світу є відповідно підприємства, установи, організації та громадяни, які набули цього права у порядку, визначеному законодавством, та право яких підтверджене відповідними документами. Форма таких документів та перелік видів тварин, що можуть перебувати на праві колективної чи приватної власності, визначаються центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України за погодженням із заінтересованими органами, які видають ці документи (ст. 6 Закону).