Законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання (преамбула Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»)2.
Сутність і зміст правового режиму природно-заповідного фонду визначається цільовим призначенням його територій та об'єктів. Саме воно повинно бути вихідним моментом для встановлення державою спеціального порядку створення таких територій та об'єктів і визначення умов їх збереження та використання у чітко визначених законом межах, а також засобів і способів охорони цих територій3.
До складу природно-заповідного фонду України входять природні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.
За соціально-екологічною спрямованістю заповідництво в Україні поділяється на два види: природні території та об'єкти (природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища) та штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).
Класифікація форм природного заповідництва базується на принципі унікальності природного об'єкта, його наукової, історичної або естетичної цінності і залежить від органів, які прийняли рішення про організацію охорони природних ресурсів. Так, природні заповідники створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів тощо; біосферні заповідники створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища та його вивчення; національні природні парки створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.
Залежно від унікальності, наукової, екологічної або естетичної цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
У свою чергу, залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками та пам'ятками природи, мети і необхідності режиму охорони заказники можуть поділятися на ландшафтні, лісові, ботанічні, загаль-нозоологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногео-логічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки природи — на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.
Законодавством Автономної Республіки Крим можуть бути встановлені додаткові категорії територій та об'єктів природно-заповідного, фонду.
Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом здійснення правових заходів, передбачених ст. 8 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»:
встановленням заповідного режиму, тобто такої сукупності науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів; організацією систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів (здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища); проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання (здійснення науково-дослідних робіт різного напрямку); додержанням вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності; розробки проектної, проектно-планувальної документації землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічної експертизи; запровадженням економічних важелів стимулювання і охорони; здійсненням державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання; встановленням підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів; проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері тощо.
Заповідна охорона природи є тим аспектом природоохоронної діяльності, який називають охороною природи у вузькому розумінні, охороною природи в «чистому» вигляді, консервативною охороною, з якої, власне, і розвинувся нинішній інститут охорони природи'.
Тому на забезпечення зазначених вище заходів спрямоване законодавство України про природно-заповідний фонд України. Воно складається з основних положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стосовно природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні) та Закону України «Про природно-заповідний фонд України», який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів. Систему законодавства про природно-заповідний фонд доповнюють: Закон України від 21 вересня 2000 р. «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки»2; постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р. «Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні (Заповідники)»3, метою якої є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду як національного надбання, забезпечення подальшого науково обгрунтованого розвитку заповідної справи в Україні до 2005 р. на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для усталеного розвитку держави та народу України; постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р., якою затверджене Положення про Червону книгу України4.
Важливе значення для розвитку законодавства про природно-заповідний фонд мають укази Президента України про створення територій та об'єктів загальнодержавного значення — «Про збереження і розвиток природно-заповідного фонду України» від 8 вересня 1993 р., «Про біосферні заповідники в Україні» від 26 листопада 1993 р., «Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій» від 10 березня 1994 р., «Про створення національного природного парку «Вижницький» від ЗО серпня 1995 р. та ін.
На виконання вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України» Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 21 квітня 1998 р. № 521 такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України5, прийняв інші рішення.
У межах своєї компетенції Міністерство екології та природних ресурсів України прийняло ряд нормативних актів, обов'язкових до виконання всіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами в частині забезпечення вимог законодавства про природно-заповідний фонд. Зокрема, наказом Мінприроди від 29 березня 1994 р. № ЗО затверджено Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду'; наказом від 26 лютого 1993 р. № 16 — Положення про екологічні фонди природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків2, а наказом від 11 травня 1994 р. № 43 — Інструкцію про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення3.
Завданням законодавства про природно-заповідний фонд України є регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі.
Формування системи законодавства України про природно-заповідний фонд дає можливість визначити, що у загальній системі права України формується самостійна галузь права — природно-заповідне право. За своїм предметом та об'єктами воно тяжіє до системи екологічного права, входить основним інститутом у природоохоронне право.
§ 2. Правові форми та види використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду
Використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється на праві власності і на праві користування.
Особливостями права власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду є те, що Закон «Про природно-заповідний фонд України» деталізує питання щодо форм власності на ці об'єкти. Так, ст. 4 цього Закону відносить території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, до власності Українського народу. Цим положенням розширюється об'єктний склад права виключної власності народу України, визначений ст. 9 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність»'. Конституцією України від 28 червня 1996 р.
У власності Українського народу можуть перебувати також регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Ці ж об'єкти можуть перебувати і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Відповідно до цього положення можна припустити, що зазначені природні комплекси природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній, колективній та приватній власності. У свою чергу, до державної власності можуть бути віднесені території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а до комунальної — місцевого значення.