До злочинів у сфері екологічної безпеки можуть бути також віднесені: незаконний вивіз за межі України сировини, матеріалів, обладнання для створення зброї, а також військової і спеціальної техніки (ст. 228'); незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 2287); виготовлення, придбання, зберігання або збут отруйних і сильнодіючих речовин (ст. 229); незаконне придбання, зберігання, використання, передача або руйнування радіоактивних матеріалів (ст. 2282); розкрадання радіоактивних матеріалів (ст. 2283); погроза вчинення розкрадання радіоактивних матеріалів або їх використання (ст. 2284); порушення правил зберігання, використання, обліку, перевозки радіоактивних матеріалів (ст. 2285).
Значна частина злочинів, які скоюються у певних сферах суспільної діяльності має техногенно-екологічну небезпеку: заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку і безпеці громадян (ст. 206'); завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення або пошкодження об'єктів власності (ст. 2062); знищення і зруйнування пам'яток історії, культури і об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 207); порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 215); випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів (ст. 2152); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст. 2155); порушення діючих на транспорті правил (ст. 217);
блокування транспортних комунікацій (ст. 2173); порушення правил безпеки гірничих робіт (ст. 218); порушення правил під час проведення будівельних робіт (ст. 219); порушення правил безпеки на ви-буховонебезпечних підприємствах або у вибуховонебезпечних цехах (ст. 220); порушення правил зберігання, використання, обліку та перевезення вибухових речовин (ст. 221); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163).
Питання юридичної відповідальності за екологічні правопорушення, зокрема в сфері екологічної безпеки, також регламентуються на рівні національного законодавства країн — членів ЄС. Наприклад, Кримінальний кодекс ФРН' у розділі 28 «Злочини проти навколишнього середовища» передбачає застосування кримінальної відповідальності за забруднення вод (§ 324'); забруднення грунтів (§ 324а); забруднення атмосферного повітря (§ 325'); створення шуму, вібрації та неіонізуючого випромінювання (§ 325а);
екологічно небезпечне видалення відходів (§ 326); недозволена експлуатація устаткування (§ 327); незаконне поводження з радіоактивними речовинами та іншими небезпечними речовинами і матеріалами (§ 328); створення небезпеки районам, що потребують особливого захисту (§ 329); особливо тяжкі випадки екологічного кримінального злочину (§ 330) та ін.
Проведений аналіз значної частини законодавчих актів дозволяє говорити про те, що відносини щодо забезпечення екологічної безпеки загалом охоплені правовим регулюванням на рівні основних пріоритетів — забезпечення права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та гарантування його якісного стану за основними нормативами екологічної безпеки (ГДК, ГДР, ГДВ). Законодавство містить не тільки декларації щодо забезпечення екологічної безпеки, але й закріплює сукупність важелів праворегулю-ючого (регламентуючого) та забезпечувального спрямування.
Нормативно-правові приписи чинного законодавства містять багато юридичних принципів, які кореспондують із правовим регулюванням цих відносин в країнах — членах Європейського Співтовариства.
Викладене вище відображає процес активного формування законодавства в сфері екологічної безпеки і висвітлює напрямки для подальшого зближення принципів правового забезпечення екологічної безпеки в Україні та країнах ЄС.
§ 2. Правове регулювання транснаціональної екологічної безпеки
Забезпечення екологічної безпеки на глобальному рівні здійснюється за допомогою системи міжнародно-правових норм, зокрема тих, що містяться у міжнародних конвенціях, угодах та інших правових формах, притаманних міжнародно-правовому регулюванню відносин у цій сфері.
Провідне місце у цій системі належить Конвенції 00Н про транскордонний вплив промислових аварій, прийнятій 17 березня 1992 р. у м. Гельсінкі'. Вказана Конвенція застосовується у відносинах щодо попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них та ліквідації наслідків аварій, які можуть призвести до транскордонного впливу, включаючи і ті, що викликані природною стихією, а також у сфері міжнародного співробітництва щодо взаємної допомоги, досліджень, розробок, обміну інформацією та технологіями у цій сфері.
Дія Конвенції не поширюється, зокрема, на випадок ядерних аварій та надзвичайних ситуацій, пов'язаних із радіоактивним впливом, аварій, викликаних діяльністю на військових об'єктах, руйнуванням гребель, аварій на наземному транспорті та внаслідок діяльності у морському середовищі, розливів у морі нафти, інших шкідливих речовин та випадкових викидів генетичне модифікованих організмів.
Відповідно до Конвенції промислова аварія означає подію, яка виникає внаслідок неконтрольованих змін у процесі будь-якої діяльності, пов'язаної з небезпечними речовинами, або під час виробництва, використання, схову, переміщення, видалення або транспортування.
Небезпечна діяльність — це будь-яка діяльність, у процесі здійснення якої одна або більше небезпечних речовин наявні або можуть бути наявні у кількостях, рівних або таких, що перевищують граничні межі, передбачені вимогами цієї Конвенції, здатних призвести до транскордонного впливу.
З огляду на викладене, вплив — це будь-які прямі або другорядні, невідкладні або ті, що виникають через певний час, шкідливі наслідки цих дій на людей, флору, фауну, грунти, води, повітря, ландшафт, матеріальні цінності, об'єкти культурно-історичної спадщини та на умови та чинники їх взаємозв'язку в цілому. При цьому транскордонним впливом визнається така екологічно небезпечна дія, яка справляє негативні наслідки у межах юрисдикції іншої держави-сторони, що є учасником цієї Конвенції.
Конвенція за своєю структурною будовою включає загальні положення, розділи про встановлення небезпечних видів діяльності, проведення консультацій та висновків щодо них, добровільність поширення її дії, заходи щодо попередження ризику промислових аварій, прийняття рішень про її розміщення, заходи щодо підготовки до надзвичайних ситуацій, інформування громадськості та форми участі, систему повідомлення про промислові аварії, здійснення заходів щодо ліквідації наслідків аварії, надання взаємної допомоги, відповідальності, досліджень і розробок, обміну інформацією, технологіями, визначення компетентних органів і пунктів зв'язку, проведення конференцій, права голосу сторін, ролі секретаріату, врегулювання спорів, обмеження в частині надання інформації, умови реалізації Конвенції та традиційні положення про двосторонні і багатосторонні угоди, статус додатків, поправок до Конвенції, особливості її підписання, депозитарію, ратифікації, прийняття, затвердження, приєднання, набрання чинності, вихід із Конвенції та застосування автентичних текстів.
Конвенція, зокрема, передбачає встановлення міжнародно-правових засад для обміну інформацією, проведення консультацій та інших спільних заходів щодо розробки та здійснення без будь-якого необфунтованого уповільнення політики і стратегії зниження ризику промислових аварій та вдосконалення заходів щодо їх попередження, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків, включаючи проведення відновлювальних робіт з урахуванням зусиль, які застосовуються на національному і міжнародному рівні з метою унеможливлений їх дублювання.
Учасники Конвенції мають забезпечити, щоб будь-яка юридична чи фізична особа, в тому числі державні органи, що відповідають за здійснення небезпечної діяльності*, вживали усіх заходів, які необхідні для унеможливлювання ризику під час здійснення небезпечної діяльності і попереджували настання промислових аварій. У цьому аспекті сторони зобов'язані вживати законодавчих, фінансових, адміністративних і регламентуючих заходів для попередження таких аварій. Тому Конвенція спрямована на те, щоб її положення не завдавали шкоди зобов'язанням сторін у цій сфері.
Кожна сторона у межах її юрисдикції вживає за необхідності заходів щодо встановлення небезпечних видів діяльності і забезпечує повідомлення сторін про планування або здійснення небезпечної діяльності. З ініціативи будь-якої сторони мають проводитися консультації щодо встановлення небезпечних видів діяльності, стосовно яких є підстави вважати, що вони спроможні викликати транскордонні впливи. У разі, якщо сторони не досягнуть домовленості щодо визнання тієї чи іншої діяльності небезпечною, будь-яка сторона, якщо вони не домовилися про інший спосіб вирішення цього питання, має право передати його на розгляд Комісії по запитах відповідно до вимог Конвенції для отримання консультативного висновку.
При цьому передбачається застосовувати спеціальні процедури, які додаються до Конвенції щодо запланованої чи здійснюваної небезпечної діяльності.
Якщо ж небезпечна діяльність підлягає оцінці впливу на навколишнє середовище за відповідною міжнародною Конвенцією', і така оцінка включає аналіз транскордонного впливу промислових аварій, що сталися внаслідок небезпечної діяльності, здійснюваної відповідно до коментованої Конвенції2, то остаточне рішення, що приймається для цілей Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, має відповідати її вимогам.
Слід зазначити, що Конвенція допускає можливість будь-якої сторони за її ініціативою проводити обговорення питання про включення тієї чи іншої діяльності до категорії небезпечних, якщо вона не охоплюється спеціальним переліком, що додається. У разі спільної згоди сторін, вони можуть використати для цього будь-який консультативний механізм або Комісію по запитах, яка приймає свої власні правила процедури*.