Тож не випадковим є прагнення окремих інституційних ланок штучно або нормативно-правовим способом уникнути реалізації повноважень щодо забезпечення екологічної безпеки та перейти в режим не зовсім визначеного механізму «регулювання екологічної безпеки», а відтак — уникнути реальної правової відповідальності за стан екологічної безпеки в країні, регіоні та на іншому адміністративно-територіальному рівні.
Забезпечення екологічної безпеки як складової вирішення екологічних проблем у системі екологічних правовідносин найменшою мірою пов'язується з певними межами адміністративно-територіального поділу держави, оскільки має наскрізну, необмежену сферу дії із виходом на транснаціональний рівень, а тому потребує вдосконалення наявних правових зв'язків на національному і транскордонному рівнях. Це, в свою чергу, зумовлює перегляд існуючої системи організаційного, організаційно-структурного та правового забезпечення екологічної безпеки, пристосованої до централізованої інституційної ієрархії у межах держави як на рівні більшості органів загальної, так і спеціальної компетенції, проте штучно пристосованої до правової організації забезпечення екологічної безпеки. Як свідчать непоодинокі експерименти та досвід деяких європейських країн, ефективнішою та спроможною досягти мети забезпечення екологічної безпеки є побудова та запровадження такого організаційно-структурного механізму, який би будувався на регіональному, екосистемному принципах із обмеженням підпорядкованості адміністративно-територіальним органам виконавчої влади відповідно до національних та регіональних програм забезпечення екологічної безпеки.
Правовий характер організації забезпечення екологічної безпеки простежується і в тому, що наявні зв'язки між суб'єктами цієї системи і відповідних правовідносин опосередковані правовим регулюванням як з точки зору визначення особливостей їх право-суб'єктності, функціональної спрямованості, так і в процесі їх реалізації.
У регламентуванні організаційно-структурної ієрархії забезпечення екологічної безпеки чітко відображається поєднання норм матеріального і процесуального призначення, беручи до уваги, що форми діяльності організаційних структур різного рівня векторне орієнтовані на здійснення координуючих, організуючих, погоджувальних і виконавчо-розпорядчих функцій та застосування найбільш ефективних методів у сфері регулювання екологічно небезпечних видів діяльності шляхом надання дозволів на ввезення, перевезення, використання, захоронення, ліквідацію, знешкодження відходів, використання різних хімічних речовин, у тому числі пестицидів і агрохімікатів тощо, здійснення контролю за різними небезпечними видами діяльності, вжиття заходів превентивної еко-лого-правової відповідальності тощо.
Без перебільшення можна констатувати, особливо щодо функціонування різних видів організаційних структур у сфері екологічної безпеки, що у їх діяльності простежуються специфічні властивості правової діяльності відповідних організуючих та виконавчих суб'єктів системи екологічної безпеки. Особливо це простежується у наявності прямих і зворотних зв'язків, які встановлюються між владноуповноваженими суб'єктами та диспозитивне або зобов'язальне уповноваженими суб'єктами у сфері забезпечення екологічної безпеки. Зазначені зв'язки цих суб'єктів також здебільшого опосередковані правовим регулюванням, але переважно на рівні підзаконних актів, що визначають різні процедури щодо отримання дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, координаційних, контролюючих та виконавчо-розпорядчих функцій, що надає їм певної впорядкованості, предметності, формально-юридичної визначеності, особливо на рівні позитивно спрямованої діяльності у цій сфері.
Такий підхід не може не позначитися на ефективності функціонування організаційних структур, особливо з точки зору здійснення окремих повноважень, процедура реалізації яких визначається на підзаконному правовому рівні, що знижує регулятивну функцію підзаконно-правового регулювання, а тому продукує пошуки більш вивірених та виважених кроків щодо вдосконалення законодавчо-правової форми значної частини процесуальних правовідносин. І такий підхід стає вже традиційним з точки зору правового опосередкування цих правовідносин, які неадекватні більшості питань, пов'язаних із закріпленням матеріально-правових норм у законодавчих актах України. Отже, для правової організації забезпечення екологічної безпеки гармонізація правових засад у визначенні статусу організаційних структур та реалізації наданої правосуб'єктності є одним з першочергових завдань законотворчої діяльності.
Не менш важливо запровадити більш сувору відповідальність організаційних структур за зволікання (навмисне, активне та пасивне) реального забезпечення реалізації норм у відносинах екологічної безпеки, зокрема за незабезпечення права громадян на екологічну безпеку, недотримання вимог дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, нормативів екологічної безпеки, імперативів та пріоритетів, встановлених ^у чинному законодавстві щодо гарантування екологічної безпеки. Йдеться, зокрема, про ситуацію, за якої при відносно розвинутій правовій регламентації правовідносин у галузі екологічної безпеки, наявності досить розгалуженої системи організаційних структур координуючого, організуючого, контролюючого та виконавчо-розпорядчого призначення у цій сфері, юрисдикційної системи органів, уповноважених державою, залишаються нереалізованими можливості громадян та інших правомочних суб'єктів щодо апеляцій до них як відповідачів за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.
Певною мірою відсутність у чинному законодавстві про екологічну безпеку прямої норми-припису щодо відповідальності організаційних структур держави у разі незабезпечення ними вимог, норм та нормативів екологічної безпеки є суттєвою перешкодою на шляху ефективного функціонування організаційно-структурної системи забезпечення екологічної безпеки.
Значною мірою це пояснюється тим, що й досі в державі не прийнято законодавчого чи підзаконного акта, в якому б містилися норми про відповідальність тих чи інших уповноважених органів держави перед громадянами України за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки у разі настання екологічної загрози внаслідок природної стихії чи техногенної аварії. Можна говорити про те, що й досі не запроваджено принципу відповідальності (в юридичному розумінні) держави перед своїми громадянами за недотримання вимог закону чи порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, у системі яких чи не провідне місце належить праву на екологічну безпеку.
Ця правова ідея могла б бути реалізованою і в законі про екологічну (природно-техногенну) безпеку, що розробляється провідними юристами та іншими фахівцями. Активна розробка та найскоріше прийняття такого законопроекту — неодмінна умова подальшого вдосконалення правовідносин у галузі екологічної безпеки та, зокрема, в частині правової організації забезпечення екологічної безпеки, піднесення на новий рівень інституційно-право-вих засад регулювання екологічно ризикованих видів діяльності, створення механізму дійових гарантій унеможливлення чи зведення до мінімуму прояву екологічного ризику та порушення права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище.
Теоретичний аналіз сучасного етапу та перспектив правової організації забезпечення екологічної безпеки дозволяє абстрагуватися від конкретних форм організаційно-структурного забезпечення у цій сфері, узагальнити чинне законодавство, простежити практику його застосування у процесі вирішення конкретних питань екологічної безпеки.
Правильність та об'єктивність викладених позицій та положень чи їх спростування нададуть можливість провести конкретний прагматичний аналіз правового регулювання створення і функціонування організаційно-правових структур із забезпечення екологічної безпеки у сучасний період в Україні.
За чинним законодавством організаційні структури із забезпечення екологічної безпеки функціонують на рівні органів законодавчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування та спеціально уповноважених юрисдикційних правових структур.
Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки, схваленої постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. з метою формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у екологічній та інших сферах, створюється система забезпечення національної безпеки України, тобто організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та зобов'язаннями щодо захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.
До таких суб'єктів, за цією Концепцією, належать Верховна Рада України, український народ як колективний суб'єкт, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, спеціалізовані військові формування, утворені відповідно до Конституції України (Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України тощо).
Аналіз чинного законодавства України та вивчення практики організації системи забезпечення екологічної безпеки дозволяє з наукових позицій виділити основні групи органів держави, форми їх правової організації та повноваження у галузі забезпечення екологічної безпеки: