Адже право і відповідне законодавство покликані врегульовувати (регламентувати) численні типові правовідносини, у процесі яких їх суб'єктами здійснюються різноманітні екологічно небезпечні види діяльності або використовуються (застосовуються) такі джерела і об'єкти, реалізується комплексна правосуб'єктність щодо забезпечення їх безпеки для довкілля і людини.
Унаслідок цього норми права наповнюються відповідними моделями, механізмами, способами врегулювання і забезпечення безпечного поводження з потенційно небезпечними видами діяльності, об'єктами і джерелами. Вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки стають загальними для суб'єктів, що здійснюють різні екологічно небезпечні види діяльності або використовують такі об'єкти.
Отже, закономірним є і комплексне правове регулювання відповідних правовідносин незалежно від джерел походження екологічної небезпеки. Вирішити такі завдання можливо у межах екологічного законодавства розробкою і прийняттям комплексного нормативного акта, що забезпечуватиме екологічну безпеку людської діяльності, включаючи створення механізмів запобігання небезпеці і подолання наслідків дії стихійних сил природи, техногенних аварій і катастроф.
Вищезазначене не заперечує і диференційованого правового опосередкування екологічної безпеки, пов'язаного зі здійсненням конкретних видів екологічно шкідливої діяльності в частині відображення її специфіки, характеру визначення прав і обов'язків відповідних юридичних та фізичних осіб щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері ризикованого техногенного впливу, а також держави в частині попередження небезпечного прояву природної стихії.
Прийняття в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки свідчить про формування нормативно-правових засад комплексної галузі екологічного права — права екологічної безпеки як системи правових норм та інших засобів, які спрямовані на створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, а також регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного стану, виникнення небезпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.
§ 2. Юридична природа екологічної безпеки
Праву екологічної безпеки як об'єктивній категорії притаманні свій об'єкт та предмет правового регулювання. Об'єктом цієї галузі є екологічна безпека, а предметом — відповідні правовідносини щодо забезпечення екологічної безпеки. Тому в науково-методологічному, прикладному і пізнавальному аспектах надзвичайно важливого значення набуває питання визначення найбільш істотних змістовних ознак екологічної безпеки та її юридичного визначення.
Вивчена і проаналізована спеціальна література, чинне законодавство та практика його застосування дають можливість констатувати поліплановий, поліфункціональний характер походження екологічної безпеки. Тому підходи до цього визначення доцільно розглядати на доктринальному та нормативно-правовому рівнях.
Наукове визначення екологічної безпеки виходить з того, що вона є різновидом загального поняття безпеки, яке походить від англійського слова «весигіїу», що означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз'.
Близьким до цього є визначення екологічної безпеки як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних загроз, що створюються антропогенними чи природними чинниками, для навколишнього середовища2.
У той же час не виключається і більш широке розуміння екологічної безпеки в довідковій та енциклопедичній літературі. Найпоширенішим є таке визначення екологічної безпеки:
а) забезпечення гарантії попередження екологічно значних катастроф та аварій внаслідок сукупності дій, станів і процесів, що прямо або опосередковано призводять до цих подій;
б) ступінь відповідності наявних або уявних (прогнозованих) екологічних умов завданням збереження здоров'я населення і забезпечення тривалого та стійкого соціально-економічного розвитку;
в) комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний баланс на землі та в будь-яких її регіонах на рівні, до якого фізично, соціально-економічно, технологічно і політичне готове людство'.
Очевидно, що тут виділяються різні рівні екологічної безпеки — глобальна, регіональна, наукова, локальна та місцева.
Привертає увагу визначення екологічної безпеки, наведене в еколого-правовій літературі, в якому деталізуються окремі ознаки цього поняття. Так, Г.П. Сєров визначає екологічну безпеку особи, суспільства і держави як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави у процесі взаємодії суспільства і природи від загроз:
а) з боку природних об'єктів, властивості яких змінені забрудненням, засміченням внаслідок антропогенної діяльності (виникнення аварій, катастроф, здійснення тривалої господарської, військової та інших видів діяльності) чи навмисно з метою екологічних диверсій, агресії або природних явищ та стихійного лиха;
б) зумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і держави природними ресурсами)2.
Важливою доктринальною тезою є положення про те, що стрижнем концепції екологічної безпеки є теорія екологічного ризику і прикладна її частина — визначення рівня прийнятного ризику3.
З огляду на вищенаведені доктринальні підходи спробуємо систематизувати визначення екологічної безпеки, які містяться в законодавчих та підзаконних актах.
Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров'я людей. Вона гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ч. 2 ст. 50 Закону). Можна припустити, що екологічна безпека подається в об'єктивному (ч. 1 ст. 50 Закону) та суб'єктивному значенні (ч. 2 ст. 50 Закону), беручи до уваги, що законом вона гарантується як певна юридична можливість, тобто, суб'єктивне право громадян України, яке можна ідентифікувати з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, закріплене ст. 50 Конституції України та ст. 9 вищезазначеного екологічного закону.
Із змісту ч. 1 ст. 50 Закону випливає також і те, що в законі юридичне зафіксовано спробу визначити екологічну безпеку як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що не є небезпечним для здоров'я людей. При цьому це має бути саме такий стан довкілля, за якого здійснюється система попередження настання небезпеки, тобто загрози.
Зрозуміло, що ця модель юридичного оформлення дефініції екологічної безпеки є не дуже вдалою, враховуючи надзвичайну складність визначення тієї межі якості природного оточення, яке зумовлює активне здійснення системи попереджувальних дій щодо відвернення погіршення екологічного стану та унеможливлення настання загрози, тобто ризику для здоров'я людей. Незрозумілим із змісту коментованої статті є й питання про те, хто визначає стан довкілля і забезпечує реалізацію превентивних заходів — чи це є обов'язком держави, її контролюючих органів, чи фізичних і юридичних осіб, діяльність яких призводить до погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров'я людей?
Логічне тлумачення положень зазначеної норми дає можливість дійти висновку, що оскільки держава прийняла цей закон, то гарантування системи екологічної безпеки має покладатися саме на неї в особі органів, які мають відповідні повноваження щодо забезпечення екологічної безпеки. За таких умов проглядається ненавмисне амністування тих фізичних і юридичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти і створюють загрозу для природних систем і людини. Зовсім не регламентовано питання про відвернення загрози та не визначено відповідальних суб'єктів, які мають забезпечувати відвернення настання природної небезпеки внаслідок природних аномалій та природних стихійних явищ. Хоча очевидно, що у першому випадку обов'язки щодо гарантування екологічної безпеки мають покладатися на фізичних і юридичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності або експлуатують аналогічні об'єкти. В іншому — це прямий обов'язок держави та відповідних органів влади, які виступають гарантом екологічної безпеки перед суспільством та конкретною особою, що проживає або перебуває у межах України.
Узагальненість коментованого визначення екологічної безпеки вказує на певні законодавчі прогалини, що особливо має позначатися саме на принципі застосування відповідних норм про екологічну безпеку.
У той же час у визначенні очевидні й вади юридичної техніки, оскільки поза його межами залишилася сукупність заходів, за до помогою яких має гарантуватися екологічна безпека та імовірні суб'єкти їх реалізації. А це, в свою чергу, породжує низку запитань щодо повноти відображення найбільш істотних ознак, які визначають це поняття та можливості його практичного застосування і створення реального механізму забезпечення екологічної безпеки.