Не потребує особливого доведення й та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, рекреації, лікування тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її використання, відтворення й охорони. Відповідні нормативно-правові положення містяться також у нормах ЗК України, зокрема в ч. 4 ст. 4 йдеться про неможливість приватизації земель загального користування, у ст. 73 — земель оздоровчого призначення, в ст. 74 — земель рекреаційного призначення; інших актів чинного законодавства, наприклад у гл. 11 Лісового кодексу України (ст.ст. 74, 75, 78 та ін.).
Водночас для глибшого розуміння вказаного поняття надзвичайно важливо окреслити і юридичні ознаки, що є притаманними для будь-якого правового поняття та системи юридичних категорій:
а) насамперед, земля має державно-територіальне значення у межах кордонів України як матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки держави;
б) земля, залежно від функціонального призначення, перебуває на праві власності українського народу або уповноваженої на це законом — держави та її органів, або ж належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві колективної та приватної власності;
в) особливістю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права загального і спеціального землекористування.
Однак земля не тільки інтегрує в своїй основі різні корисні властивості, що спрямовуються на забезпечення економічних, соціальних, екологічних інтересів суспільства і громадянина, а й характеризується відповідним диференційованим режимом залежно від функціонального її використання і цільового призначення.
Саме з цих позицій ЗК України поділяє всі її землі за відповідними категоріями:
1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надаються для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети;
2) землі населених пунктів — земельні ділянки, розташовані відповідно в межах міста, селища міського типу та сільського населеного пункту, визначені в порядку землевпорядкування;
3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення — землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об'єктів виробничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань спеціального призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення — земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти природно-заповідного фонду, або які мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування, чи призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, або на яких розташовані історико-культурні заповідники, меморіальні парки, інші об'єкти і пам'ятки історико-культурного призначення;
5) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;
6) землі водного фонду — землі, зайняті водними об'єктами, болотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зони охорони;
7) землі запасу — землі, не передані у власність або не надані в постійне чи тимчасове користування, або використання яких на вказаних юридичних титулах припинено у встановленому законом порядку.
Разом з тим ЗК України містить норму, яка вказує на наявність земель гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної, космічної системи (ст. 4), і в той же час не виділяє їх у складі самостійної категорії земель України (ст. 2). Подібний анахронізм стосується і земель загального користування населених пунктів, зокрема майданів, вулиць, проїздів, шляхів, пасовищ, сінокосів, набережних, парків, міських лісів, скверів, бульварів, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, а також земель, наданих для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади (ст. 4), про які навіть згадки немає у спеціальному розділі, що визначає правовий режим земель населених пунктів (ст.ст. 63—67 ЗК України).
У той же час викликають професійне здивування мотиви віднесення до земель загального користування земель для розташування місць знешкодження та утилізації відходів, кладовищ, територій розміщення будинків різних органів державної влади, беручи до уваги те, що використання наведених земель може здійснюватися переважно на праві спеціального користування, тобто на підставі спеціальних дозволів з урахуванням специфіки їх правового режиму.
Варто відзначити, що деякі категорії земель, що реально існую-ють у межах території України, але про які зовсім не згадується у чинному ЗК України, мають важливе значення для виявлення особливостей та ознак юридичного поняття «землі». Йдеться, зокрема, про землі, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що складають матеріальну основу місцевого самоврядування відповідно до ст. 142 Конституції України, п. З ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»' з уточненням, що такі землі перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад.
Згідно із Законом України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України»2 останній визначається як лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають території України — суші, вод, надр, повітряного простору. Державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, встановлюється, зокрема, на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах, який на місцевості позначається чітко видимими прикордонними знаками, форма, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України та міжнародними договорами.
З метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга та можуть встановлюватися контрольовані прикордонні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості і умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До цієї смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, споруди, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняються відповідними військами України.
У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до чинного законодавства правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, ведення робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання у внутрішніх водах України.
Отже, використання і охорона державного кордону тісно пов'язується не тільки з забезпеченням територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки України шляхом визначення відповідних ліній кордону, прикордонних смуг і контрольованих районів, встановлення відповідного посиленого режиму їх використання й охорони, але й земельно-правовою регламентацією порядку користування та охорони таких земель, що меншою мірою знайшло відображення у вищенаведеному законі і зовсім не регламентується ЗК України, що навряд чи є вірним. Адже правовий режим цих земель має підпорядковуватися пріоритетним вимогам цільового використання відповідних територій як спеціально визначених земельних ділянок у місцях встановлення кордону, прикордонних земель та земельних ділянок контрольованих прикордонних районів.
З огляду на це ЗК України має закріпити особливості правового режиму земель кордону та прикордонних земель як визначеної в установленому порядку смуги земель уздовж межі та прилеглих територій, яка відокремлює територію України від території інших держав та на які поширюється особливий порядок і посилена охорона, встановлюються певні обмеження щодо проживання, перебування, пересування населення, обмеження щодо здійснення господарської та іншої діяльності.
У складі земель України за чинним ЗК України необгрунтоване не виділяються й землі державного матеріального резерву, які мають значення для диференційованого правового регулювання та режим яких визначено Законом України від 24 січня 1997 р. «Про державний матеріальний резерв»'.
Відповідно до вказаного Закону земельні ділянки, на яких розміщені запаси державного матеріального резерву незалежно від їх місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, є державною власністю і не підлягають приватизації.
Отже це є земельні ділянки, що належать державі на праві власності як територіальна основа для розміщення запасів державного матеріального резерву та відповідних об'єктів і підприємств, установ і організацій, які входять до цієї системи для виконання визначених законодавством завдань, зокрема, забезпечення потреб держави в особливий період, надання державної підтримки окремим галузям народного господарства та юридичним особам з метою стабілізації економіки в разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ресурсів, продовольства тощо, надання гуманітарної допомоги, а також забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.