Отже, земля може розглядатися як інтегрований та диференційований об'єкт, що обумовлює необхідність її правової регламентації.
З огляду на викладене можна виокремити такі узагальнені ознаки поняття «земля»:
1) головна матеріальна основа (база) навколишнього природного середовища (довкілля);
2) територіальне розгалужений простір, що визначається особливістю природної структури (рельєфу);
3) частина довкілля з наявним різноманітним ґрунтовим покривом (грунтом), що формує природні та антропогенні ландшафти;
4) база для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин, інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями створюють сферу життя (біосферу) і використовуються на праві загального землекористування громадян;
5) матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави у межах її кордону та адміністративно-територіального поділу;
6) об'єкт, диференційований на окремі категорії за цільовим використанням, та земельні ділянки, які перебувають на праві власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення суспільних інтересів, і праві колективної та приватної власності в частині задоволення корпоративних, культових та різних індивідуальних потреб;
7) матеріальна основа місцевого самоврядування та об'єкт комунальної власності різних територіальних громад;
8) частина біосфери, яка:
а) є основним засобом виробництва в сільському, лісовому господарстві та в інших галузях господарювання;
б) є операційною основою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву і шляхів сполучення;
в) виконує роль місця, джерела, засобу й умови існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб;
9) стан поверхневого покриву, що потребує в разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.
Таким чином, «земля» (в юридичному значенні) — головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини та інших живих організмів, природні властивості якої використовуються на праві загального землекористування, диференціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві колективної і приватної власності з метою забезпечення корпоративних і особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самоврядування, виступає основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, операційною базою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву та шляхів сполучення, є невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає у разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.
§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи
Земельна реформа є різновидом реформування економічних, соціальних та інших правовідносин. Термін «реформа» походить від латинського слова геГогте — перетворювати, змінювати що-небудь'.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 остання є складовою частиною економічної реформи, яка здійснюється в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.
На мій погляд, це спрощене розуміння земельної реформи, оскільки будь-які зміни у використанні земель зачіпають низку інтересів людини і суспільства в цілому. А тому доцільно враховувати те, що земля виконує у житті людини не лише економічні, а й інші, не менш важливі функції — біологічні, екологічні, соціальні, життєзабезпечувальні.
Як зазначалося вище, земля — не тільки важливий елемент
довкілля, але й загальносоціальна цінність, оскільки вона є:
а) необхідною умовою, джерелом, засобом і місцем забезпечення життєдіяльності людини;
б) матеріальною і біологічною основою формування сфери життя для людини та інших живих організмів;
в) частиною довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, лікувальні, спортивні (зокрема альпінізм, спелеологія тощо), туристичні та інші потреби
людини;
г) матеріальною базою територіальної цілісності, суверенітету і
національної безпеки держави;
д) засобом, який зачіпає правові інтереси та можливості людини і громадянина.
З огляду на викладене, земельну реформу доцільно розглядати як складову економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.
Особливо зростає роль державно-правового забезпечення земельної реформи, оскільки право:
1) створює належні юридичні засади кардинальних змін і перетворень земельних правовідносин;
2) закріплює мету, завдання, принципи та межі реформування земельних правовідносин у просторі й часі (у межах держави, регіону, населеного пункту, тимчасово, постійно тощо);
3) визначає повноваження і зобов'язання органів держави щодо організації, координації, контролю за здійсненням земельної реформи та дотриманням встановлених нормативно-правових вимог;
4) окреслює напрями, шляхи та способи здійснення земельної реформи і форми діяльності органів держави;
5) регламентує права і обов'язки різних суб'єктів (фізичних і юридичних осіб), в інтересах яких впроваджуються відповідні новації;
6) передбачає відповідні юридичні процедури здійснення земельної реформи, процесуально-правові можливості суб'єктів цих
правовідносин;
7) фіксує форми і методи реалізації та захисту прав суб'єктів реформування земельних правовідносин;
8) встановлює систему гарантій її здійснення.
а) підстави визначення легітимності заходів щодо перерозподілу земель у визначених організаційно-правових формах;
6) правові форми реформування земельних правовідносин;
в) порядок проведення відповідних заходів органами держави та діяльності інших суб'єктів реформування земельних правовідносин;
г) особливості виникнення та набуття різних титулів суб'єктивних прав на землю (права власності, права на пай, права землекористування тощо);
д) юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері реформування земельних правовідносин.
З урахуванням викладеного постають питання: чи є земельна реформа здійсненням революційних перетворень, визначених у часі і засобах реалізації кардинальних змін правових засад і принципів правового регулювання та радикального коригування розвитку земельних правовідносин? Чи це еволюційний процес у формі поступового, логічного й послідовного реформування земельних правовідносин, запровадження нових правових ідей та інститутів, їх психологічного і нормативного сприйняття й усвідомлення доцільності досягнення поставленої мети та відповідного юридично-регулятивного й охоронювального забезпечення? Особливо це важливо для вирішення таких питань:
а) запровадження, розвитку і вдосконалення інституту права приватної та права комунальної власності на землю;
б) формування юридичних засад спільної (колективної) форми права власності;
в) доцільності правового регулювання плати за землю новими власниками;
г) подолання розуміння земельної реформи виключно як зміни форм права власності в інтересах селянина;
д) індивідуального та масового усвідомлення необхідності здійснення реальної, а не утопічної «націоналізації» землі в конкретно визначених правових формах;
е) визначення допустимих меж законодавчого та іншого нормативно-правового регулювання реформаційних правовідносин.
Очевидно, що земельна реформа має акумулювати деякі елементи «революційних» і, переважно, «еволюційних» перетворень земельних правовідносин, виключаючи однобокість їх змістової сторони і спростовуючи ідеологічне гасло, згідно з яким реформування — це лише створення нових економічних умов для нового «середнього» власника.
Маю зазначити, ЩО еволюційність реформування земельних правовідносин — найбільш логічний, послідовний, безболісний і соціальне виправданий процес удосконалення правового регулювання у сфері земельної реформи. Забезпечуючи шляхом ефективного, ощадливого і безпечного використання земель економічні, екологічні та інші нагальні життєві інтереси наших громадян, такий процес здатний гарантувати прогрес суспільства і держави.
З аналізу чинного законодавства в цій сфері також випливає, що земельна реформа є не тільки чинником, що продукує формування нових економічних умов для нового власника, як це інколи обмежено подається в спеціальній літературі. Адже нормативно-правовим порядком визначено, що земельна реформа спрямована на перерозподіл земель одночасно з передачею їх у приватну і колективну власність, надання у користування юридичним і фізичним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель.