Для повноти дослідження проблеми доцільно проаналізувати положення і такого політико-правового документа, як Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, зокрема про визначення національної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Вона досягається проведенням виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах та, зокрема, в екологічній сфері діяльності. Отже, концепція передбачає й особливу сферу національної безпеки — «екологічну національну безпеку», що має принципове значення для правильного методологічного усвідомлення цієї проблеми.
Близькі або майже тотожні доктринальні визначення уже висвітлено на початку цього розділу. Тож зрозуміле й джерело їх походження та подальшої інтерпретації. А тепер звернемо увагу на деякі найважливіші істотні риси, зафіксовані у наведеному визначенні. Перш за все йдеться про стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що виключає будь-які загрози для вказаних суб'єктів.
Стан захищеності може характеризуватися високим рівнем законності і правопорядку в країні, розвитком усіх ланок державних інституційних, суспільних утворень щодо захисту життєво важливих екологічних інтересів. Разом з тим стан захищеності державних, суспільних та особистих інтересів ще не гарантує аналогічної захищеності їх суб'єктивних прав, особливо на рівні юрис-дикційного захисту. Особливо це стосується екологічної сфери або захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави.
Такого висновку можна дійти перш за все тому, що категорія «екологічні інтереси» досить узагальнена і зміст її чітко не визначений у чинному законодавстві навіть у поданні її через категорію законних інтересів.
По-друге, екологічні інтереси поки що неперсоніфіковані, а тому можуть належати усім громадянам, суспільству, державі, що ускладнює процес їх захисту.
По-третє, у законодавстві відсутня чітка класифікація екологічних інтересів стосовно вказаних об'єктів, а тому говорити про їх захищеність (незахищеність) безпредметно.
По-четверте, екологічні інтереси не гарантуються конкретними нормами екологічного законодавства, а випливають із мети, завдань і характеру екологічних правовідносин і норм екологічного законодавства.
По-п'яте, екологічні інтереси реалізуються у процесі здійснення сукупності екологічних заходів: організаційних, технічних, технологічних, економічних, превентивних та у процесі забезпечення законності і екологічного правопорядку у державі, на відміну від екологічних прав, порушення яких дає підстави для їх поновлення та захисту в юрисдикційному, зокрема судовому порядку. Тобто, це такі природні і соціальне зумовлені потреби особи, суспільства і держави у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які випливають зі змісту норм екологічного законодавства та не забезпечені на сьогодні системою юридичних засобів захисту'.
Не менш гіпотетичне доказування «стану захищеності» життєво важливих інтересів, якщо врахувати, що такі інтереси суспільства і держави не завжди збігаються, а інколи стоять на полярних позиціях або ж не кореспондують один одному. Треба врахувати і те, що на відміну від прав особи, її інтереси не завжди корелюють з обов'язком для інших осіб. Досить складно в юридичному вимірі віднайти приналежність інтересів до життєво важливих, провести їх класифікацію, визначити примат, пріоритетність тощо.
Не менш важливим є встановлення показників захищеності таких інтересів у кожний конкретно-історичний період розвитку особи, суспільства і держави.
У контексті нашого аналізу екологічні інтереси зазначених суб'єктів уточнюються Концепцією зі спрямуванням на забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу, забезпечення територіальної цілісності та недоторканності кордонів, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян.
Із змісту Концепції випливає, що існують реальні загрози цим інтересам, зокрема в екологічній сфері:
а) значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;
б) неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;
в) неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;
г) негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності.
Виходячи з викладеного, нині важко говорити як про завершений стан захищеності екологічних інтересів особи, суспільства, держави від існуючих реальних загроз, так і про збалансовану систему, національної екологічної безпеки та ідеальність запропонованого визначення.
Очевидно, що екологічні інтереси є категорією, яка перманентне змінюється, оскільки досить мінливими і непередбачуваними є об'єктивні та суб'єктивні (відповідно природні та техногенні) екологічні загрози. Тому забезпечити захищеність таких інтересів є надзвичайно відповідальна і складна справа, оскільки необхідні гнучкі науково-технічні, інституційні, соціально-економічні, інформаційні, інноваційні та правові механізми, адаптовані до певних соціально-економічних, політичних та екологічних умов розвитку.
За таких умов концептуальні ідеї національної екологічної безпеки потребують корекції з огляду на особливості місцевої, регіональної, галузевої та транснаціональної безпеки та реальних засобів забезпечення правових потреб особи, суспільства і держави. У цьому аспекті доцільною є екстраполяція вектора захищеності не на інтереси, а на відповідні суб'єктивні екологічні права, визначені Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища».
Тому виправданим видається акцентування уваги у національній екологічній безпеці на стан захищеності прав громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище та його спорідненість з правом на екологічну безпеку людини і громадянина від будь-яких загроз внутрішнього та зовнішнього впливу. Такий спосіб забезпечення національної екологічної безпеки стає теоретично обгрунтованим і практично зрозумілим, враховуючи реальну ситуацію та механізм державно-правового регулювання у цій сфері.
Доцільно за таких умов вести мову про необхідність удосконалення цього механізму, особливо на юрисдикційному рівні, уточнення окремих ознак екологічної безпеки, що, безперечно, сприятиме практичній реалізації основних юридичних можливостей особи, суспільства і держави (держав) у сфері національної та глобальної екологічної безпеки, ініціювання зближення їх правового регулювання та захисту порушених суб'єктивних прав у цій важливій сфері. Такий підхід має базуватися на реальній правовій основі стану захищеності (незахищеності) права на екологічну безпеку як пріоритетного і абсолютного юридичного феномена у системі екологічних прав людини, інших фізичних і юридичних осіб, а у передбачених законом і міжнародними договорами випадках — прав суспільства і держави.
У цьому плані певний інтерес викликають положення про доцільність розробки і послідовної реалізації концепції міжнародної екологічної безпеки, що були висунуті у липні 1988 р. на черговій нараді Політичного консультативного комітету держав — учасників Варшавського Договору', за якою міжнародна екологічна безпека має сприяти сталому і безпечному розвиткові усіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожного народу і кожної людини, що передбачає такий стан міжнародних відносин (підкреслено мною. — В.А.), за якого забезпечуватиметься збереження, раціональне використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища.
З огляду на це, учасники наради високо оцінили діяльність 00Н та її спеціального органу — Програми 00Н з навколишнього середовища та роботу міжнародної комісії з охорони навколишнього середовища і розвитку, яка запропонувала розглядати екологічні проблеми не ізольовано, а у взаємозв'язку з проблемами війни і миру, роззброєння і розвитку, ліквідації відсталості і бідності, забезпечення гідного, здорового і безпечного життя на Землі2.
Зрозуміло, що наведені положення більшою мірою мають загальний геополітичний характер, але в той же час у них містяться досить істотні ознаки міжнародної екологічної безпеки як стану розвитку міжнародних відносин у сфері екології, які б мали спрямовуватися на поліпшення довкілля, а отже і на його безпечність для життя усього живого на планеті. Тобто, екологічна безпека у міжнародній сфері — це ступінь розвитку міжнародного співробітництва та міжнародно-правового опосередкування еколо-го-правових зв'язків між державами та відповідних відносин у сфері екологічної безпеки, які забезпечують високу якість довкілля для життя і здоров'я людей та інших живих організмів у транскордонному вимірі.
Очевидно, що йдеться про новаційний розвиток зовнішніх (міжнародних) відносин у сфері екологічної безпеки, які, звісно, не можуть не відображатися на характері юридичних зв'язків та відповідних правовідносин у сфері внутрішньої екологічної безпеки. Адже марно говорити про стандарти та перспективи міжнародної екологічної безпеки, якщо вони не відпрацьовані у національному вимірі країни або не забезпечені відповідними механізмами з урахуванням національних, регіональних та місцевих умов реалізації державної екологічної політики. Тому це спонукає державу і суспільство гармонізувати свої ідеї та принципи забезпечення екологічної безпеки на рівні світових вимог та трансформувати но-ваційні процеси, відносини і норми на рівень світового співтовариства з метою створення збалансованої системи екологічної безпеки як імперативного чинника сучасного цивілізованого розвитку і гарантії створення і захисту докорінного права на екологічну безпеку.