Відповідну самостійність у предметі правового регулювання лісовим правом мають відносини, які пов'язані з веденням лісового господарства. Лісове господарство — це самостійна галузь народного господарства, метою якої є вирощування, зберігання, раціональне використання лісів. Воно пов'язане не лише з різними видами використання лісів, а й з використанням земель лісового фонду. До структури лісового господарства входять лісгоспи, які здійснюють відпуск деревини, облік лісового фонду, лісовідновлення, догляд за лісом тощо; лісгоспзаги, ліспромгоспи, лісокомбінати, які виступають користувачами лісових ресурсів.
Не входять до предмета лісового права відносини з надання земель лісового фонду у користування (для лісовідновлення, лісорозведення, насадження лісових культур, організації розсадників, будівництва різних споруд, влаштування доріг, службових наділів, городів тощо), ведення мисливських господарств, осушення і меліорації лісів, догляду за грунтами, з реалізації лісової продукції. Це вже відносини, що регулюються іншими галузями права (земельним, фауністичним, господарським тощо)'.
Отже, предметом лісового права є суспільні відносини права державної власності на ліси, управлінські лісові відносини, відносини лісокористування, відтворення, охорони та захисту лісів.
Лісове право керується відповідною системою принципів, у яких відображено найбільш суттєві риси суспільних відносин та вимог щодо правового регулювання, реалізації правових норм2.
Правові норми лісового права містяться у відповідних джерелах, що формують систему лісового законодавства. Юридичними засадами лісового законодавства є Конституція України від 28 червня 1996 р.. Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (зі змінами та доповненнями), Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р.3, Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»4, інші нормативні акти. Лісовий кодекс України розроблено відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», і тому таке співвідношення їх як частини до цілого спонукає визначити лісове законодавство як частину у загальній галузі екологічного права.
Лісове право входить також до системи природноресурсового права як комплексної галузі права, яке, у свою чергу, складається з відповідних галузей, спрямованих на регулювання суспільних відносин щодо використання та охорони земель, вод, надр, тваринного світу, атмосферного повітря, у тому числі й лісів.
Лісове законодавство складає сукупність підзаконних нормативних актів, прийнятих на рівні Кабінету Міністрів України. Наприклад: Санітарні правила в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 555; Порядок поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 557; Правила рубок головного користування в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559 та багато інших'.
У межах своїх повноважень документи нормативного характеру в цій галузі (накази, інструкції, положення, рішення тощо) приймають центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства, місцеві ради, державні адміністрації.
Як правило, такі акти обов'язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особа-ми'та громадянами в галузі використання, відтворення, охорони та захисту лісів.
Лісове законодавство України на сучасному етапі перебуває на стадії розвитку. У державі вимоги лісового законодавства знайшли своє відображення в кримінальному, адміністративному, цивільному законодавстві в частині притягнення винних осіб у його порушенні до різних видів відповідальності.
§ 2. Право власності на ліси
Відповідно до ст. 6 Лісового кодексу України всі ліси в Україні є власністю держави. Право державної власності на ліси є юридичним вираженням націоналізації лісів. Державна власність на ліси є головною умовою забезпечення підвищення продуктивності охорони та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі науково обгрунтованого раціонального використання.
Право власності на ліси — це центральний інститут лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, спрямо ваних на регулювання відносин власності на ліси з метою захисту, розвитку, охорони цих відносин та раціонального використання і відтворення лісів. В об'єктивному значенні право власності на ліси — це така сукупність правових норм, яка закріплює володіння, користування і розпорядження лісами, а також забезпечує охорону і захист права власності від протиправних дій третіх осіб.
Право власності на ліси у суб'єктивному значенні — це закріплення відповідними нормами лісового права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належними йому лісами на свій розсуд у межах закону. Це суб'єктивне право має абсолютний характер: правомочному суб'єкту протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб, які не повинні своїми діями порушувати це право.
Отже, усі ліси в Україні є власністю держави. Держава як єдиний власник визначає порядок і умови користування лісами, систему органів управління у галузі використання лісових ресурсів, способи охорони та захисту лісових багатств'.
Зважаючи на вищезазначене, суб'єктом права власності на ліси є держава. У той же час ст. 13 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначають, що природні ресурси України, у тому числі і ліси, є власністю українського народу, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами держави.
За змістом право власності на ліси включає в себе сукупність повноважень власника щодо права володіння, права користування та права розпорядження лісами.
Право володіння лісами — основне положення закону, в якому об'єкт володіння знаходиться у сфері фактичної влади уповноваженого суб'єкта. Держава володіє всіма лісами України на титулі права власності. Усі інші суб'єкти володіють лісами на праві користування.
Право користування лісами реалізується державою через відповідні державні органи управління, підприємства, установи, організації та громадян, за якими закріплені ліси як об'єкт охорони, управління та використання. Під правом користування слід розуміти забезпечену законом можливість їх господарської експлуатації та вилучення з них корисних властивостей і доходів. Під правом розпорядження лісами слід розуміти юридичну можливість держави як власника вчиняти розпорядчі дії відносно лісів. Відповідно до лісового законодавства від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України, яка, у свою чергу, має право делегувати свої повноваження у розпорядженні лісами відповідним радам. Держава через визначені законом органи надає лісові ресурси у користування, вилучає їх з користування, здійснює планування лісового господарства, облік лісів, їх відтворення, лісорозведення тощо. При цьому держава у законодавчому порядку визначає цільове та господарське призначення лісів залежно від вимог їх раціонального використання та охорони, встановлює умови і порядок користування ними, розподіляє і перерозподіляє ліси між користувачами'.
Об'єктом права власності на ліси є усі ліси України, які становлять її лісовий фонд. Уся сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рослинності, які віднесені до поняття лісу, визначаються об'єктами права державної власності, доки вони ростуть на землі. Зрубані дерева, чагарники та інші лісові ресурси не є частиною лісу, вони перетворюються на його продукцію, яка є самостійним об'єктом права власності. Якщо власником лісу є держава, то правомірно заготовлені лісові ресурси можуть належати на праві власності не лише державі, а й колективу й окремим громадянам2.
Право державної власності не поширюється також на усі види зелених насаджень, які не належать до категорії лісів і ростуть у межах населених пунктів: окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Відповідно до положень законодавства такі насадження можуть бути віднесені до комунальної, колективної, чи приватної форм власності. Це, зокрема, передбачається ст. 13 Закону України «Про власність»3, відповідно до якої насадження на земельній ділянці, наданій громадянину, є об'єктом його приватної власності.
'На забезпечення захисту права державної власності на ліси спрямована вся система правових норм лісового та іншого законодавства.
За загальним принципом будь-які угоди або інші дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на ліси, визначаються законодавством як недійсні. Особи, які уклали зазначені угоди, несуть кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність відповідно до чинного законодавства. Незаконно добута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилученню. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів стягується їх вартість.
§ 3. Право лісокористування та його види Поняття права лісокористування
Право лісокористування в юридичній літературі розглядається як один з важливих правових інститутів лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового раціонального використання, відтворення і охорони лісів, ведення лісового господарства, права і обов'язки лісокористувачів, виходячи з інтересів суспільства в одержанні деревини, інших лісових ресурсів, використання інших корисних властивостей лісу'.