Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов'язковості та здійснимості, має й інші правові властивості: незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов'язковість судових рішень є складовою законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили.
Ідеальний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 р. зазначив, що у контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду».
Конституція передбачає, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
У конституційно-правовому аспекті це означає, що засадами судочинства є основні конституційні засади, а також засади, передбачені законом. У статті 129 законодавець перерахував основні засади судочинства. Це означає, що і в самій Конституції можуть
міститися, поряд з окремо визначеними, правові положення, які за своїми ознаками та регулятивним значенням можуть бути також названі засадами судочинства і які забезпечують права і свободи людини. Так, до них можна віднести: державну мову судочинства (ст. 10), недоторканність людини (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), охорону особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32), доступність і гарантованість судового захисту і свобод людини і громадянина (ст. 55) та інші.
У механізмі реалізації конституційних засад судочинства з точки зору правової визначеності мають значення межі конкретизації цих засад у процесуальному законодавстві, а також формування специфічних засад судочинства в окремих судових юрисдикціях, що є предметом правового регулювання відповідного процесуального законодавства .
Так, КПК України передбачає як принципи, крім визначених у Конституції, безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257), незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258) тощо.
Частина 5 коментованої статті передбачає відповідальність за неповагу до суду і судді, яка є самостійним складом правопорушення.
Так, ЦПК України передбачає відповідальність свідків та експертів (статті 44, 58). Відповідно до ст. 44 ЦПК, якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом не поважними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ.
Стаття 1853 КпАП України передбачає адміністративну відповідальність за неповагу до суду. Відповідно до цієї статті неповага до суду, що виразилася у злісному ухиленню від явки в суд свідка, потерпілого, позивача або непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк від 15 діб. Злісне ухилення експерта перекладача від явки в суд тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
653
Конституція України
Розділ VIII. Стаття 130
Кримінальна відповідальність встановлена за втручання у діяльність судових органів, за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя або присяжного, за посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (статті 376, 377, 379, 382 КК України).
Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.
Норми цієї статті присвячені гарантіям забезпечення незалежності суддів, але на відміну від гарантій, закріплених у ст. 126, вони визначають фінансові, матеріальні і організаційні аспекти забезпечення незалежності судів і суддів, що випливають із їх статусу.
Незалежність і самостійність судової влади – якості, необхідні для здійснення правосуддя, діяльності суддів, які у своїх рішеннях, вироках, постановах можуть визнавати дії посадових осіб неправомірними, акти органів державної влади і місцевого самоврядування – незаконними, виконання зобов'язань – неналежним, у діях осіб – ознаки складу злочину, доводи позивача або відповідача – необгрунтованими тощо. Іноді зацікавлені особи шукають різні шляхи впливу на суд з намаганням прийняття рішення на свою користь. Тому розроблені механізми протидії таким проявам, які закріплені в ряді міжнародних документів, зокрема, в Основних принципах незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 p., у Рекомендаціях № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 р.
Наявність механізмів протидії важлива не тільки щодо процесуальної діяльності суду, процедури здійснення правосуддя, а й стосовно організації судової влади, оскільки від вирішення
654
організаційних питань залежить належне судочинство. Тому в цих документах містяться, поряд з іншими, вимоги до держав-членів щодо надання судовим органам відповідних засобів, які б давали змогу їм належним чином виконувати свої обов'язки (ст. 7 Основних принципів); забезпечували відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе, а також надавали необхідний персонал і обладнання, зокрема засоби діловодства і зв'язку, щоб судді могли діяти ефективно та без невиправданих помилок (пункти b, d Принципу III Рекомендацій). Серед механізмів, націлених на охорону суддівських інтересів і збереження судової незалежності, міжнародною спільнотою визнаються і органи суддівського самоврядування (п. 9 Основних принципів, Принцип IV Рекомендацій). Ці механізми гарантують захист суддівського корпусу від зовнішнього впливу на відправлення правосуддя шляхом створення необхідного організаційного забезпечення суду як установи і належного забезпечення суддів як носіїв судової влади.
З урахуванням важливості організаційного забезпечення незалежності суддів при здійсненні правосуддя на конституційному рівні у ст. 130 закріплені такі гарантії:
забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів покладається на державу. У Державному бюджеті задля реалізації цього завдання окремо визначаються видатки на утримання судів;
внутрішня діяльність судів вирішується через органи суддівського самоврядування.
Організаційне забезпечення діяльності судів становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, наукового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя. Раніше виконання цих заходів (крім Верховного Суду України, Конституційного Суду України та господарських судів) щодо усіх судів покладалося на Міністерство юстиції України і його обласні та районні управління як основне завдання.
Нині в Україні створена єдина система забезпечення функціонування судової влади – судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду, яку створюють кілька суб'єктів.
Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів
655
Конституція України
Розділ VIII. Стаття 130
здійснюється апаратами цих судів. Вказані суди також виконують функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності.
Організаційне забезпечення усіх, окрім перелічених, судів загальної юрисдикції, а також інших органів і установ судової системи здійснює Державна судова адміністрація України. Вона є головним розпорядником коштів для фінансового забезпечення діяльності цих судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій судів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та державної судової адміністрації (статті 120,125 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»).
Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (Положення про Державну судову адміністрацію України, затверджене Указом Президента України від 3 березня 2003 р. № 182/2003). Спільно з територіальними управліннями вона утворює систему органів державної судової адміністрації, яку очолює. Посадові особи державної судової адміністрації є державними службовцями.
Таким чином, незважаючи на єдність та моноцентризм новоутвореної судової системи, Україна не пішла шляхом покладання на судову владу організаційного забезпечення діяльності суддів у повному обсязі, а зберегла у дещо зміненому вигляді змішану систему, поділивши здійснення цієї функції між судовою і виконавчою гілками влади. Однак зміст діяльності цього органу виконавчої влади з вказаного питання не є тотожним змісту діяльності Міністерства юстиції України. Окрім того, судова влада має кілька важелів впливу на державну судову адміністрацію для забезпечення своєї незалежності та самостійності:
а) кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі певних нормативів. Ці нормативи державна судова адміністрація розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України. Вони є єдиними для фінансового забезпечення усіх судів загальної юрисдикції, котрі є юридичними особами, мають самостійний баланс і рахунки в установах банку. Відповідальність за фінансове забезпечення діяльності кожного суду згідно з затвердженими нормативами покладається на державну судову адміністрацію, контроль за якою з цього питання здійснює Рада суддів України;