В даному питанні Україна сприйняла хоча і не поширений, але надзвичайно позитивний конституційний досвід ФРН і Російської Федерації. Світова практика свідчить про те, що демократичний процес є непередбачуваним за своїми наслідками. Історія неодноразово доводила, що за допомогою демократичних виборів до влади можуть прийти сили, які відкрито чи приховано сповідують ідеологію тоталітаризму. Прикриваючись гаслами про захист інтересів народу, ототожнюючи волю більшості, яку вони начебто представляють, з правом, ці сили легально, шляхом прийняття відповідних законів можуть спробувати змінити демократичну і правову сутність держави. Підстави для такого побоювання існують, оскільки ст. 5 Конституції України виключно за народом закріплює право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. На заваді таким спробам Конституція України поставила принцип непорушності основних прав і свобод людини і громадянина.
Порівняно з іншими конституційними принципами принцип непорушності має безумовно пріоритетне значення. Про це саме і свідчить аналіз коментованої статті, яка забороняє будь-кому, в тому числі і виборчому корпусу в цілому, вносити зміни до Основного Закону, якщо вони передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Таким чином, українська конституційна теорія і практика сприйняла підхід, відповідно до якого ні парламентська більшість, ні виборчий корпус в цілому, а тим більше органи державної влади не можуть змінити закладене в Конституції України положення щодо пріоритету прав і свобод людини і громадянина, їх невідчужуваності та непорушності.
Аналогічна заборона стосується змін до Конституції України, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Заборонивши внесення до Конституції таких змін, законодавець тим самим гарантував передусім реалізацію Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., яким проголошено незалежність України та створення самостійної Української держави, а також встановлено, що територія України є неподільною і недоторканною. Запровадженням цієї заборони законодавець також забезпечив додержання положень ст. 1 Конституції, відповідно до якої Україна визнана суверенною і незалежною державою, та ст. 2, яка зазначає, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (див. коментар до статей 1 і 2 Конституції).
Коментована стаття містить ще одне надзвичайно важливе положення – Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Встановлення цієї заборони обумовлено необхідністю максимального забезпечення правопорядку в умовах, які породжують нестабільність і напруження в суспільстві і державі, а також складністю або навіть неможливістю забезпечити дотримання усіх передбачених Конституцією процедур, які необхідні для внесення таких змін.
Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Коментована стаття регулює питання, пов'язані зі встановленням певних обмежень щодо строків повторного розгляду парламентом законопроекту про внесення змін до Конституції, а також частоти внесення змін до одних й тих самих положень Основного Закону України.
Частина 1 ст. 158 Конституції містить норму, відповідно до якої один і той же законопроект про внесення змін до Конституції України не може бути поданий на розгляд Верховної Ради України раніше ніж через рік з дня прийняття парламентом рішення про його відхилення. Запровадження цієї конституційної заборони має на меті забезпечення, з одного боку, стабільності Конституції, державного і суспільного ладу України, а з другого – ефективної роботи Верховної Ради.
Ця конституційна норма стосується всього тексту Основного Закону, тобто розділів, що змінюються в порядку, передбаченому як ст. 155, так і ст. 156 Конституції. Дані статті запроваджують різний порядок прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України. Як наслідок, відлік часу, сплив якого надає Президенту України або не менш як третині народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради право повторно подати до парламенту законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою, і закон не був прийнятий, також має відмінність, обумовлену специфікою порядку внесення змін до різних розділів Основного Закону (статті 155, 156 Конституції).
Законопроект про внесення змін до Конституції, крім розділів І, III, ХНІ, може бути внесений повторно на розгляд парламенту не раніше ніж через рік з дня, коли він, схвалений на по-, передній сесії більшістю від конституційного складу Верховної Ради, був відхилений нею.
Процедура повторного внесення на розгляд парламенту законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції значно складніша. Це обумовлено тим, що, по-перше, факт прийняття законопроекту пов'язується не тільки з його прийняттям не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту, але й наступним затвердженням всеукраїнським референдумом, а по-друге – існуванням заборони щодо повторного подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції до Верховної Ради одного і того ж скликання (ч. 2 ст. 156Конституції).
Виходячи з цього, законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, який був поданий до парламенту з додержанням вимог ст. 156 Конституції і відхилений ним, може бути повторно поданий до Верховної Ради тільки наступного скликання, причому не раніше ніж через рік з дня прийняття негативного рішення щодо цього проекту.
Законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, який був поданий до парламенту з додержанням вимог ст. 156 Конституції, прийнятий не менш як двома третинами від його конституційного складу, але не затверджений всеукраїнським референдумом, може бути повторно поданий до Верховної Ради тільки наступного скликання, причому не раніше ніж через рік з дня проведення всеукраїнського референдуму, на якому він не був затверджений.
У частині 2 статті міститься ще одна важлива норма, яка забороняє Верховній Раді України двічі протягом строку своїх повноважень, що триває чотири роки (ст. 76 Конституції) змінювати одні й ті самі положення Конституції. Згідно зі статтею 8 Конституція України має вищу юридичну силу. Відповідно закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Не тільки часті зміни одних і тих самих положень Конституції, але й навіть спроби їх здійснення здатні певною мірою дестабілізувати основи правового регулювання суспільних відносин, завдавати суттєвої шкоди іміджу держави на міжнародному рівні, створювати проблеми для чіткого і ефективного функціонування органів державної влади, діяльність яких безпосередньо пов'язана із реалізацією процедури внесення змін до Конституції України, а саме: Верховної Ради України, Президента і Конституційного Суду України, а також інших державних органів, якщо такі зміни стосуються порядку їх організації або розподілу повноважень.
Обидві заборони вимагають від Президента України і групи народних депутатів України, як суб'єктів внесення законопроектів про внесення змін до Конституції України, а також Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу держави, уповноваженого на прийняття відповідних змін до Конституції, більш вимогливо і відповідально підходити до вирішення питання про внесення змін до Основного Закону держави.
Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.
У коментованій статті визначаються підстави розгляду Верховною Радою України законопроекту про внесення змін до Конституції України.
Обов'язковим етапом порядку внесення змін до будь-якого розділу Конституції є отримання Верховною Радою України висновку Конституційного Суду щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Основного Закону.
Необхідність перевірки відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції згаданим статтям обумовлюється рядом обставин. Передусім стаття 157 Конституції визначає ті положення Конституції, які не підлягають змінам ні за яких обставин, а також вказує на умови (воєнний чи надзвичайний стан), за наявності яких Президент України або група народних депутатів України не можуть ініціювати процес внесення змін до Конституції, а в разі, якщо він розпочався, – приймати законопроект щодо таких змін.
Стаття 158 Конституції у свою чергу регулює окремі питання процесуального порядку внесення змін до Конституції, а саме: визначає мінімальні строки, сплив яких надає парламенту право повторно розглянути відхилений ним же законопроект про внесення змін до Конституції; забороняє Верховній Раді двічі протягом строку своїх повноважень змінювати одні й ті самі положення Конституції.