Конституція вживає термін «загальновизнані принципи міжнародного права», який у міжнародному праві не має чіткого легального змісту, але і в міжнародно-правових документах він застосовується досить часто. В міжнародно-правовій доктрині загальновизнаними вважають універсальні принципи і норми, які сприйняті всією міжнародною спільнотою як обов'язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом заміни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми становлять основу загального (універсального) міжнародного права і торкаються найбільш важливих сторін міжнародних відносин. Загальновизнані норми можуть мати як звичаєво-правове, так і договірно-правове закріплення. Міжнародний правопорядок грунтується на дотриманні загальновизнаних принципів
98
і норм. Вичерпно окреслити коло загальновизнаних норм міжнародного права важко тому, що навіть в доктрині немає такого повного переліку. Але і практика і доктрина визнають певне коло міжнародно-правових норм, що, безумовно мають характер загальновизнаних.
Таким чином, зовнішня політика України передусім повинна відповідати основним принципам міжнародного права, закріпленим у Статуті ООН, які вважаються загальновизнаними. Прикладами загальновизнаних норм можуть також бути багато з принципів і норм міжнародного гуманітарного права, норми, що забороняють геноцид, апартеїд, расову дискримінацію. Загальновизнаними вважають деякі принципи міжнародного морського права, такі, наприклад, як принцип свободи судноплавства у відкритому морі або свободи транзиту торговельних суден через міжнародні морські протоки. Багато загальновизнаних норм визначають статус дипломатичних і консульських представництв та їхнього персоналу. Участь України в міжнародних конвенціях, що містять загальновизнані норми, означає, що норма ст. 18 пов'язана в цій частині з ч. 1 ст. 9 Конституції України – зазначені загальновизнані принципи і норми слід застосовувати як частину національного законодавства. Звичаєво-правовий характер загальновизнаної норми не принижує її значення як норми, що має пріоритет перед нормами українського права.
Стаття 18 має не лише зовнішньополітичну спрямованість, а і створює обов'язки для правотворчих органів України. Українське законодавство повинно відповідати загальновизнаним нормам міжнародного права. З Конституції України випливає заборона для державних органів укладати міжнародні договори, що суперечать загальновизнаним нормам міжнародного права. Посадові особи держави, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, зобов'язані діяти відповідно до ст. 18 Конституції України.
З огляду на те, що Конституція України створює зобов'язання для органів української держави та посадових осіб, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, контроль за дотриманням Цієї норми можуть здійснювати національні судові органи загальної юрисдикції. Водночас до такого контролю за процедурами, передбаченими Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», може долучитися і Конституційний України, в разі, якщо виникне питання про відповідність
99
Конституція України
Конституції України закону України, який має відношення до сфери зовнішньої політики України, або міжнародного договору, до якого приєднується Україна- Повноваження Конституційного Суду України: «Суд може розглядати питання щодо консти-туційності чинного міжнародного договору і в разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України в цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин (ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України»), – має враховувати і відповідність договору ст. 18 Конституції України.
Стаття 19. Правовий порядок в Україні грунтується на зи садах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робиті те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена в частині першій коментованої статті характеристика правопорядку виходить з загальновизнаного використання терміна «порядок», який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони характеризуються як впорядковані, врегульовані за допомогою соціальних норм, принципів, головні з яких іменуються засадами.
У такому ракурсі правовий порядок являє собою стан впорядкованості, врегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок реалізації норм права відповідно до принципу законності.
У зв'язку з цим є підстави вважати, що використаним у коментованій статті терміном «ніхто» позначаються, на наш погляд, всі суб'єкти правопорядку. Це, зокрема, державні органи, установи, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; громадські утворення – політичні партії, союзи громадян; підприємства; фізичні особи – громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі вони по-100
Розділі. Стаття 19
винні бути визнані державою суб'єктами права. Таке тлумачення зазначеного терміна найбільше узгоджується з тим, що конституювання правопорядку фактично здійснюється у двох напрямках: 1) додержанні виконання вимог законності з боку держави, її органів та органів місцевого самоврядування, посадових осіб; 2) реалізації, здійсненні і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями. Узгоджується таке розуміння терміна «ніхто» і з тим загальнотеоретичним положенням, згідно з яким правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, в яких відбуваються реалізація суб'єктивних прав та виконання обов'язків у відповідності з нормами права. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушень, у випадках примушення суб'єктів права робити те, що не передбачено Конституцією і законами України, порушують правопорядок.
Використаний законодавцем термін «законодавство» в даному випадку можна інтерпретувати в широкому значенні. При цьому презюмується, що йдеться тільки про правові за змістом і формою закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законодавство є формою існування права, способом надання юридичного значення нормам права, засобом їх організації та поєднання в конкретній статті, нормативних приписах, нормативно-правових актах, інститутах і галузях законодавства. В той же час слід мати на увазі, що згідно з ментальністю багатьох громадян термін «законодавство» використовується як синонім поняття «право». Терміни «законний, «незаконний» в цьому аспекті використовуються ними для визначення відповідності чи невідповідності закону дій суб'єктів суспільних відносин.
Наукове розуміння законодавства як форми існування права знаходить прямий прояв в діяльності держави, її органів, посадових осіб. Закріплюючи заборону примушення одними суб'єктами інших робити те, що не передбачено законодавством, законодавець виходить з верховенства права над державою. Держава, її органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи не можуть примушувати інші органи, суспільні утворення громадян поступати, діяти іншим чином, ніж це передбачено Конституцією та законами України.
Заборона примушення робити те, що не передбачено законодавством, має широкий сенс і повинна тлумачитися як забо-
101
Конституція України
Розділ І. Стаття 19
рона будь-яких незаконних дій одного суб'єкта права щодо іншого у відносинах між громадянами, самими органами держави, органами держави і органами місцевого самоврядування тощо. Примушення з метою здійснення правомірних дій може бути як щодо використання суб'єктивних прав і свобод (наприклад, схилення громадянина поза його волею вступити в ту чи іншу політичну партію, сповідувати ту чи іншу релігію), так і щодо виконання юридичних обов'язків (наприклад, прийняття органом держави, органом місцевого самоврядування, посадовою особою неправомірного нормативно- або індивідуально-правового акта).
Формування, функціонування та розвиток правового порядку здійснюються на певних засадах, які являють собою систему взаємопов'язаних та взаємодіючих головних елементів правової основи регулювання суспільних відносин. Фундамент правового порядку становлять принципи, положення Конституції України, права і свободи людини та ін. Вони визначають виникнення його окремих елементів, поєднують їх в єдине ціле, забезпечують такі властивості правопорядку, як динамізм, стабільність та ін. Заснований на закріплених в Розділі І Конституції України принципах правопорядок виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми. Він стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої. Громадяни, інші суб'єкти права у разі примушення їх робити щось протиправне, звертаються за захистом до відповідних органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, можуть посилатись як на конкретні норми законодавства, так і на зазначені засади правопорядку.
Встановлені Конституцією України засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами дій суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади та ін. Додержання принципів відіграє важливу роль у зміцненні правопорядку.