120
пестуватись його благами (ст. 1.1). Принципово важливим є положення цього документа про те, що «людина є основним суб'єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефі-ціарієм права на розвиток» (ст. 2.1). За сучасною концепцією, яка була викладена, зокрема, на Третьому національному семінарі «Людський розвиток в Україні-95», що відбувся у ІСиєві, людський розвиток – це процес розширення вибору для людини. Насамперед це вибір трьох важливих речей: вести здоровий спосіб життя і жити довго, набувати знань, мати ресурси, аби підтримувати належний життєвий рівень. Сюди ж належать політична, економічна і соціальна свободи, можливість займатися творчою та виробничою діяльністю, гарантії прав людини.
У коментованому приписі зустрічається такий законодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей. Вказана межа охарактеризована і в одній із наступних статей Конституції України у вигляді обов'язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона властива використанню людиною не тільки права на розвиток, а й усіх інших прав. Оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше. Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є непорушення прав інших осіб, відбиває загальнолюдський досвід життя в суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». – Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства (Руссо, Монтеск'є, Канта та ін.). Однак запровадження обмеження, що розглядається, на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже в соціально неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні – групові та індивідуальні. Тому змістовна інтерпретація Різними суб'єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати x задоволення, досить часто не співпадає. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути ме-
121
Конституція України
Розділ II. Стаття 24
жею здійснення особою її власних прав, у різних суб'єктів доволі часто різняться. У разі конфлікту цих уявлень його розв'язання доручається незалежному арбітрові – суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.
Наступне положення коментованої статті пов'язане із загальною характеристикою правового положення індивіда в суспільстві. Тут вперше зустрічається поняття «обов'язку особи». І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права та свободи людини, а й на її обов'язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов'язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов'язки перед іншими людьми, їх спільностями та об'єднаннями, перед державою. Слід наголосити, що обов'язок, який розглядається, – це не тільки юридичний обов'язок, встановлений законодавством. Він випливає не лише із юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов'язок (точніше – один із його різновидів). Соціальний обов'язок людини – це необхідність певної її" поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства. Найважливіші із соціальних обов'язків держава фіксує в законодавстві, надаючи їм тим самим юридичного характеру, і забезпечує різними, у тому числі примусовими засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов'язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції), щодо обов'язку кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції).
У коментованому приписі йдеться про обов'язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це засад-ничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від неї схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її" соціальних, а тим більше юридичних обов'язків.
У коментованій статті втілено й таку світоглядну, філософсько-антропологічну засаду, згідно з якою від суспільства кожна людина отримує те, що їй потрібно для існування й розвитку.
122
Тому саме суспільство є соціальною цінністю для людини. Усвідомлення цієї засади саме і зумовлює поважливе, відповідальне ставлення людини до виконання своїх соціальних (а отже, й – оскільки їх закріплено у Конституції, в інших законах – до юридичних) обов'язків, запобігає протиставленню прав та обов'язків, гальмує формування суто утриманських установок.
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Be може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров 'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Цей припис конкретизує закріплену в ст. 21 Конституції України вихідну засаду – принцип рівності всіх прав людини щодо тих осіб, які є громадянами України. Говорячи про рівні права, слід чітко усвідомлювати нетотожність таких явищ, як рівноправність і рівність, а також відмінність між поняттями, що ними ці явища відображаються (адже у коментованій статті вживаються обидва ці поняття). Рівноправність – це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина у всіх і кожного. Вона поділяється на загальносоціальну та юридичну. За-гальносоціальна рівноправність – це однаковість основних прав у свобод кожної людини. Юридична рівноправність – це однаковість, рівність юридичного статусу державно-правоздатних суб'єктів, насамперед рівність їх основних (конституційних) прав та юридичних обов'язків. Інакше кажучи, загальносоціальна
І23
Конституція України
Розділ II. Стаття 24
рівноправність полягає у фактичній, «матеріальній» рівності прав і свобод людини, а юридична рівноправність – у формальній рівності юридичних прав і свобод. Рівність людей – це фактична, реальна однаковість їхніх соціальних можливостей у використанні прав та свобод людини й у виконанні соціальних обов'язків. Зважаючи на об'єктивно зумовлену, закономірну неоднаковість властивостей, особистих здібностей, реальних можливостей кожної людини та особливість, унікальність індивідуальних умов її життя, соціальна нерівність як неминучий результат і вияв такої неоднаковості може бути частково послаблена, пом'якшена за допомогою спеціальних заходів (пільг або ж обмежень) з боку держави та інших суб'єктів суспільства.
Коментований припис, проте, не є простим дублюванням положень ст. 21 Конституції України: адже у ньому йдеться, по-перше, лише про права і свободи «конституційні», а по-друге – про ті, якими Українська держава наділила тільки своїх громадян, а не всіх людей, що перебувають на її території. Щоправда, вказівка на те, що громадяни є рівними перед законом, істотно розширює сферу юридичної рівності, не обмежуючи ЇЇ тільки конституційними правами і свободами. З цієї вказівки випливає, що всі права і свободи громадян, закріплені в законах, теж мають бути принципово рівними, однаковими.
Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Привілеї–це додаткові юридичні права, якими наділяється (або ж ті юридичні обов'язки, від яких звільняється) за певних умов та на певних підставах частина людей. Поняття обмеження прав людини було вже роз'яснено у коментарі до ч. З ст. 22 Конституції України. Коментований же тут припис фіксує загальний принцип неприпустимості встановлення, за будь-яких соціальних чи особистісних підстав, привілеїв і обмежень. Цей припис знову ж таки є виразом і конкретизацією засади рівноправності усіх людей. Деякі з підстав правопривілеїв або пра-вообмежень названо тут більш-менш конкретно, оскільки саме вони, як свідчить попередня та й певною мірою сучасна соціальна практика, використовувались для визначення юридичного статусу людини. Проте цей перелік підстав не є вичерпним, про що свідчить вираз «іншими ознаками». Водночас є цілком очевидним, що реалі-