Належному здійсненню коментованого правоположення може сприяти знання тенденцій розвитку свободи віросповідання. Відповідно до сучасних загальних закономірностей розвитку інституту основних прав людини є підстави констатувати такі тенденції у здійсненні права на свободу віровизнання:
а) плюралізація вірувань як результат урізноманітнення їх об'єктів. Вона відбувається внаслідок розвитку людської особистості, збагачення її духовних потреб, розширення її світогляду, обізнаності, змін уявлень. Ця тенденція чітко простежується і в Україні, про що свідчать нещодавні конкретно-соціологічні дослідження стану «релігійності» її населення, зокрема молоді;
188
б) демонополізація ролі традиційних релігій у визначенніпоказників моральності, «праведності» способу життя та поведінки особи, життєдіяльності об'єднань, груп, спільнот, у встановленні критеріїв соціально змістовного розмежування «добра» і«зла» за конкретно-історичних умов, обставин. Одним із проявівцієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху середдеяких церков. Симптоматичним є також включення до складутих моральних принципів, пропагувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід тепер інтерпретувати як терпимість не лише до інших релігій, а й до атеїстів, до,так би мовити, «нерелігійно віруючих»;
в) деетнізація віри (зокрема, віри релігійної). Особливо яскраво це спостерігається у процесах поширення нетрадиційнихрелігій, кількість прихильників яких збільшується серед представників різних етносів, серед жителів різних континентів, і Україна не є винятком у цьому відношенні. Така тенденція не оминає й традиційні релігії (згадаймо, наприклад, рух «Євреї за Хри-ста»). Ось чому дедалі рідше вживається поняття «національнарелігія» (і, відповідно, поняття «національна церква»): адже докожної конфесії належать люди різного етнічного походження, іце цілком нормальне явище. Навіть щодо України, де найпоширенішими є, як відомо, релігії православна (організаційно представлена кількома «центрами», інституціями) та греко-католицька, не можна – з цілком очевидних причин – вважати їх сутонаціональними.
В усіх зазначених тенденціях знаходить прояв закономірне розширення права людини на свободу віровизнання і свободу віросповідання – процес, безумовно, прогресивний і гуманістичний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної декларації прав людини 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Свобода світогляду і віросповідання є найважливішою, найсуттєвішою частиною, центральним елементом права на свободу думки і слова.
189
Конституція України
Розділ II. Стаття 35
Мабуть, тому в коментованому приписі для обмеження свободи світогляду і віросповідання встановлено значно менше підстав, ніж для обмеження свободи думки і слова. Щоправда, тут з'являється і нова підстава, точніше кажучи, дві самостійні підстави – інтереси охорони здоров'я та інтереси охорони моральності населення. Уявлення про зміст і критерій виділення останніх підстав мають, знову ж, оціночний характер і є конкретно-історичними.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Коментований припис присвячено юридичному регулюванню взаємовідносин таких специфічних громадських об'єднань, як церква, інші релігійні організації, з одного боку, та держава – з іншого. Тут проголошено загальний принцип таких відносин – відокремленість (роздільність, «ок-ремішність») церкви і держави, зокрема церкви і державних навчальних закладів. З цього принципу випливають наступні практичні висновки:
Україна є світською державою. Це не означає, що вонавпроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це свідчить лише про те, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри – як релігійних, так і нерелігійних;
держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі своговтручання (впливу, сприяння, протидії та ін.) у сповідання будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних організацій,виходячи при цьому виключно із загальнолюдських цінностей іправ людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримкиабо в іншій формі активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних організацій, а також до організацій атеїстичногоспрямування (зважаючи, зокрема, на те, що платниками державних податків є як громадяни найрізноманітніших конфесій, так іатеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до атеїстів буде порушенням коментованого припису;
– позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітру-ванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та деяких інших неідеологічних питань за
умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикцшних державних органів і беззастережного визнання обов'язковості рішень останніх;
– держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої, у тому числі атеїстичної, віри відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона повинна також здійснювати контроль за непорушенням цих меж, тобто за дотриманням законності (законів) віруючими усіх конфесій, усіма релігійними і атеїстичними організаціями, та притягати до юридичної відповідальності тих із них, котрі порушили чинне законодавство.
Безперечно, розглядуване відокремлення не означає відсутності будь-яких контактів, зв'язків між державою та церквою. Як одне із громадських об'єднань церква входить до складу політичної системи (організації) суспільства і через своїх офіційних представників може брати участь у політичному житті у тих же формах, які припустимі для будь-яких звичайних (нерелігійних) громадських об'єднань, організацій. Не може викликати заперечень також добровільне «взаємовигідне» співробітництво (паралельні чи спільні дії) держави і церкви у гуманітарній сфері або з інших питань (наприклад, здійснення ними заходів для збереження пам'яток історії і культури, пропаганда загальнолюдських принципів моралі, допомога нужденним, соціально незахищеним громадянам). Церква несе ті ж обов'язки за чинним законодавством, які покладено на будь-яких юридичних осіб, зокрема обов'язок дотримання норм фінансового, цивільного, трудового законодавства тощо. Зважаючи на специфічність релігійних організацій, держава врегульовує низку своїх взаємин з ними спеціальним законом (Закон України 1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації»).
Стосовно відокремлення школи від церкви слід мати на увазі, що у коментованому приписі термін «школа» має широкий смисл: йдеться про всі і будь-які державні навчальні та виховні заклади, починаючи з дошкільних дитячих установ і закінчуючи вищими навчальними закладами та закладами післядипломного навчання і перепідготовки кадрів. Ця позиція нині послідовно реалізована у чинному Законі України «Про освіту».
191
Конституція України
Розділ II. Стаття 36
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Коментований припис присвячено характеристиці наслідків, які може викликати обрання громадянином того чи іншого релігійного світогляду для виконання ним певних юридичних обов'язків. Адже, проголошуючи свободу вибору релігійного або ж іншого світогляду, держава не відмовляється від принципу рівності всіх перед законом, закріпленого у ст. 24 Конституції. Загальне положення полягає у тому, що будь-які змістовні особливості, вимоги релігійних переконань, сповідуваних громадянином, не можуть бути підставою для ухилення його від виконання загальних юридичних обов'язків. Ані держава не повинна встановлювати з такого приводу жодних винятків для якихось категорій віруючих, ані, зі свого боку, громадянин, якої б релігії він не дотримувався, не має права відмовлятися від виконання загальних юридичних обов'язків. У такий спосіб, знову ж таки, забезпечується рівність усіх перед законом.
Єдиний виняток з цього загального положення Конституціявстановила щодо тих випадків, коли виконання загального длявсіх громадян військового обов'язку суперечить приписам тієїрелігії, яку громадянин сповідує. Але й тоді дозволяється незвільнення від виконання обов'язку, а лише його, так би мовити,«перекваліфікація» – заміна іншим. Остання ситуація врегульована нині Законом України «Про альтернативну (невійськову)службу» та прийнятими для організації його виконання постановами Кабінету Міністрів України. Зокрема, однією з цих постанов затверджено перелік конфесій, представникам яких дійснавійськова служба може бути замінена невійськовою службою.Проте реалізація цих нормативно-правових актів виявилась небезпроблемною. Так, віруючі громадяни, які належать до релігійної організації «Свідки Єгови» (а вона теж входить до вказаного переліку), нерідко відмовляються навіть від альтернативноїслужби; внаслідок цього частина прихильників цієї релігійноїтечії притягувалась до кримінальної відповідальності. Це свідчитьпро необхідність удосконалення юридичного механізму здійснення коментованого припису. ; ?