Позитивна відповідальність полягає в тому, що держава має формувати різні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Отже, така відповідальність покликана сприяти право-здійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відбита у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава «гарантує» права і свободи людини (наприклад, ч. 2 ст. 25,ч. 1ст. ЗО, ст. 31,ч. 4 ст. 32,ч. 1ст. 33, ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), «забезпечує» їх (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53), «створює умови» для здійснення прав людей (ч. 2 ст. 43, ч. 1 ст. 47, ч. 2 ст. 49), «дбає» про їх здійснення (ч. 4 ст. 49).
Негативна відповідальність держави полягає в її зобов'язаннях відшкодовувати ті чи інші збитки (матеріальні, моральні), завдані порушенням прав і свобод людини внаслідок дій (бездіяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції.
Позитивна і негативна відповідальність держави за стан прав людини може бути не тільки внутрішньодержавною, але й існувати на міжнародному рівні (як відповідальність міжнародно-правова, зовнішньополітична).
Практичне значення коментованого припису полягає, зокрема, в тому, що він може використовуватися громадянами, їхніми об'єднаннями як загальна підстава для критики держави, для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, для скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання державою їхніх прав, на відсутність або недостатність пропонованих гарантій тощо.
Водночас слід наголосити, що у стосунках «людина – держава» відповідальність має взаємний характер: це взаємна відповідальність (людина, а особливо громадянин, також відповідає
22
перед державою, і це прямо закріплено в Конституції України (статті 65, 67, 68).
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Тут потребують роз'яснення два поняття: «утвердження» і «забезпечення» (прав і свобод людини), які не є тотожними. Утвердження прав і свобод людини – це 'їх визнання державою. Воно може здійснюватись різними шляхами та засобами: проголошенням удеклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю в підготовці і прийнятті міжнародних документів щодо прав людини, приєднанням до відповідних міжнародних договорів, їх ратифікацією тощо. Забезпечення прав і свобод людини – це створення умов для здійснення її прав і свобод. Воно включає такі три елементи (напрями) державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загаль-носоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики правопорушень); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності).
Оскільки означена діяльність визнана обов'язком держави, то суб'єктом, який уповноважений вимагати його виконання, є кожна людина; а втім - не тільки вона: ними можуть виступати й об'єднання громадян всередині держави, й певні міждержавні організації (якщо Україна є їх членом, приєдналась до їхніх актів), а також громадські правозахисні структури (як національні, так і міжнародні).
В Україні реалізація такого обов'язку поки що є недостатньою, малоефективною. Однак можна сподіватись, що коментоване конституційне положення служитиме імпульсом для більш повного його виконання.
Оскільки, як відомо, основні напрямки діяльності держави є її Функціями, то з урахуванням п. 2 коментаря до ст. З можна зробити висновок, що такий напрямок діяльності сучасної України, як утвердження та забезпечення прав і свобод людини, є її головною функцією. Цим визначається відповідна ієрархія, пріоритетність у напрямках діяльності (функціях) держави. Загалом ст. З Основного Закону відбиває й конкретизує одну із визначальних сутнісних характеристик «соціальності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1).
23
Конституція України
Розділ І. Стаття 4
Стаття і. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Громадянство - це складний політико-правовий феномен, який можна розглядати одночасно і як одну з головних ознак держави, і як правовий зв'язок (правові відносини), і як складову частину основ конституційного ладу, і як принцип (принцип єдиного громадянства, рівного громадянства тощо), і як правовий інститут, і як один з елементів правового статусу особи, і як право особи.
Інститут громадянства як сукупність правових норм:
визначає коло осіб, на яких у повному обсязі поширюється законодавство, державна влада та юрисдикція держави як наїї території, так і поза її межами;
регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям,зміною та припиненням громадянства;
визначає різницю в правовому статусі громадян держави таіноземців і осіб без громадянства.
Розрізняють нормативне (або легальне) і наукове визначення поняття громадянства.
Відповідно до чинного законодавства громадянство України -це «правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках» (нормативне визначення). Однак це визначення потребує уточнення, оскільки між іноземцями та особами без громадянства (апатридами), які на законних підставах перебувають на території України, з одного боку, і державою, з другого боку, також існує правовий зв'язок, що так само знаходить свій вияв у взаємних правах і обов'язках. Різниця полягає лише в обсязі прав та обов'язків громадян і негромадян. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України».
Громадянство - це усталений, стійкий, постійний, правовий зв'язок особи з певною державою, який означає визнання за цією особою усієї повноти прав і свобод (володіння всіма правами і свободами), покладання на неї всіх обов'язків, її захист з боку держави незалежно від місця перебування та поширення на неї в повному обсязі влади цієї держави та юрисдикції її органів (наукове визначення). Головне полягає в тому, що громадяни володі-
24
ють правами і свободами у повному обсязі, на них поширюються обов'язки у повному обсязі, держава зобов'язана охороняти громадян, їх права і свободи як на території держави, так і за її межами, а влада держави поширюється на громадянина як на території держави, так і за її межами. У свою чергу громадянин має право розраховувати на захист та піклування з боку держави і під час перебування чи проживання за кордоном.
Громадянство слід відрізняти від підданства, яке означає приналежність особи до держави з монархічною формою правління.
Відповідно до змісту коментованої норми Україна визнає існування лише єдиного громадянства. Це означає, що громадянин України, по-перше, не може мати громадянства іншої держави (інших держав) і, по-друге, окремі адміністративно-територіальні одиниці (у тому числі Автономна Республіка Крим та області) не можуть мати свого громадянства. Якщо ж громадянин набув громадянство (підданство) іншої держави або кількох держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»). Це означає, що держава не бере до уваги наявність у такої особи громадянства (чи підданства) іншої держави і ставиться до неї як до свого громадянина, визнаючи за ним відповідні права та покладаючи при цьому на нього відповідні обов'язки. Разом з тим, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави, то він втрачає українське громадянство. Добровільним набуття громадянства іншої держави буде вважатися тоді, коли вільне волевиявлення особи щодо цього знайшло прояв у формі письмового клопотання та добровільного отримання документа, що підтверджує набуття іноземного громадянства (п. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України»).
Якщо ж іноземець набув громадянства України, то у відносинах з Українською державою він визнається лише громадянином України. При цьому не може братися до уваги те, що можливо інша держава вважає його своїм громадянином. Особа, яка набула громадянство України, зобов'язана протягом року з моменту реєстрації її громадянином України подати документ про припинення іноземного громадянства. У разі коли вона, маючи достатні підстави, передбачені законодавством відповідної держави, не може отримати такий документ з незалежних від неї причин, вона
25
Конституція України
Розділ 7. Стаття 5
має право подати декларацію про відмову від іноземного громадянства (ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про громадянство України»). До незалежних від особи причин неодержання документа про припинення іноземного громадянства належить, наприклад, «висока вартість оформлення виходу з іноземного громадянства, що перевищує мінімальну заробітну плату, встановлену в Україні».
Подвійне громадянство може виникати у зв'язку з невідповідністю підходів, покладених в основу законодавства про громадянство різних держав (коли, наприклад, набуття громадянства відбувається майже автоматично чи коли не передбачається як необхідна умова набуття нового громадянства вихід з попереднього громадянства) або ж на підставі укладеної міждержавної угоди (договору) про подвійне громадянство. Законодавство більшості держав світу не визнає подвійного громадянства, оскільки це створює значні проблеми на практиці. Подвійне громадянство означає для особи не лише значне розширення прав і свобод, але й суттєве збільшення обсягу обов'язків, виконати які дуже складно або й взагалі неможливо. Відповідно до принципу доміцилію (принцип місця проживання) реально особа може здійснювати права та обов'язки лише громадянина тієї держави, де вона постійно проживає. Як правило, і треті держави визнають біпатрида громадянином саме цієї країни.