Частина 3 ст. 55 Конституції посилює можливості будь-кого у захисті своїх прав і свобод, завдяки встановленню інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (див. коментар до ст. 101 Конституції). Повноваження цієї посадової особи, структура її апарату, порядок звернення до неї та інші питання визначатимуться спеціальним законом.
Принципово новою є встановлена ч. 4 ст. 55 можливість звернення громадян за захистом своїх прав до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Таким органом зараз є Комітет з прав людини, створений за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1965 р. Україна приєдналася до цього Протоколу в жовтні 1991 р. Звернення громадян до цього Комітету з приводу порушення їх прав можливе тільки за умови, коли скаржником були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту.
Іншими органами міжнародних організацій, що можуть розглядати скарги громадян щодо порушення в Україні їх прав і свобод, є Європейська комісія з прав людини та Європейський Суд
прав людини, які діють під егідою Ради Європи на основі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод від
листопада 1950 р. Ця Конвенція регламентує порядок розглядусправ, проте і в цьому разі скаржитися на порушення прав людини в ці органи можливо лише після того, як будуть вичерпані всінаціональні засоби захисту порушеного права.
Частина 5 ст. 55 надає людині можливість будь-якими не забороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Найбільш типовими прикладами самозахисту, як свідчить практика, є звернення до засобів масової інформації, використання допомоги, що її
277
Конституція України
Розділ П. Стаття 56
можуть надати правозахисні організації, ті чи інші громадські об'єднання, наприклад профспілки.
Окремим видом самозахисту від протиправних посягань є необхідна оборона і крайня необхідність.
Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Однією із загальних конституційних засад є відповідальність держави перед людиною (ст. З Конституції України), яка ґрунтується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, зокрема, на тих, що втілені в Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, розробленої Сьомим Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Італія, Мілан, серпень 1985 p.). Резолюція 40 сесії Генеральної Асамблеї ООН рекомендувала державам – членам ООН включити в національні закони норми, які забороняють зловживання владою і передбачають засоби захисту для жертв таких зловживань. Згідно з Декларацією під терміном «жертва» слід розуміти осіб, яким індивідуально чи колективно (певній групі) була завдана шкода, включаючи тілесні ушкодження, емоційні страждання, матеріальна шкода або суттєве обмеження їх основних прав в результаті дії чи бездіяльності, які порушують чинні національні кримінальні закони, включаючи ті, що забороняють злочинне зловживання владою або є порушенням міжнародно визнаних норм захисту прав людини (статті 1 та 18 Декларації).
Загальноконституційні засади відносин між державою та громадянином, зокрема щодо відповідальності держави, втілено в конституційні та цивільно-правові норми – ст. 56 Конституції, статті 1173–1176 Цивільного кодексу України, а також відповідні статті законів України від 1 грудня 1994 р. «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», від 5 листопада 1991 р. «Про прокура-
278
туру», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність», від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» та ін.
Для дійовості впровадження конституційних засад відповідальності держави важливе значення мають підстави та умови її настання, суб'єкти, обсяг, види, джерела забезпечення надходжень коштів. Притягнення держави до відповідальності відбувається внаслідок завдання громадянинові шкоди:
прийняттям органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований;
виданням органом державної влади або його посадовою числужбовою особою незаконних рішень;
діями та бездіяльністю органу державної влади або йогопосадової чи службової особи при здійсненні своїх повноважень.
Однойменними є підстави відповідальності органів місцевого
самоврядування.
Окремо в ст. 1176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) врегульовуються випадки відповідальності держави за дії органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, якщо ними були прийняті незаконні рішення, вчинені незаконні дії чи внаслідок їх бездіяльності. Остання підстава посилюється нормою про те, що держава в будь-якому разі нестиме відповідальність (за безрезультативні дії чи бездіяльність своїх органів), якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така особа є неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).
Загальними умовами притягнення до відповідальності є про-типравність діяння, шкода, причинно-наслідковий зв'язок між
ними та вина.
Перша умова знаходить свій прояв при притягненні до відповідальності, коли наявні як активна протиправна поведінка органів держави (або органів місцевого самоврядування), так і пасивна (їх бездіяльність, відсутність дій, виконання яких вимагає від них закон). Конкретне втілення протиправності спостерігається в означених вище варіантах: прийняття незаконних нормативно-правових актів, що в подальшому були скасовані, або незаконних рішень. При цьому слід мати на увазі наступне. Підзаконні нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи та законні інтереси громадян, підлягають державній реєстрації, що здійснюється Міністерством юстиції України та інши-
279
Конституція України
Розділ II. Стаття 56
ми державними органами відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади». Сам по собі факт державної реєстрації не є безумовним підтвердженням законності цього нормативно-правового акта, який рішенням суду може визнаватися незаконним. На відміну від нормативно-правового акта рішення органу державної влади не має нормативного характеру і адресується конкретним особам, права та інтереси яких воно може порушувати. Крім того, слід ураховувати, що органи державної влади та їх посадові і службові особи повинні діяти у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції), тобто вони мають здійснювати лише те, що їм дозволено, на відміну від громадян, яким дозволено все, що не заборонено законом. Тому протиправними будуть дії' органів державної влади (органів місцевого самоврядування) або їх посадових чи службових осіб, що вчинені без відповідних повноважень, з перевищенням повноважень чи їх зловживанням. Згідно з статтями 16 та 21 ЦК особа може звернутися до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади (або органів місцевого самоврядування), а також про визнання незаконним правового акта органу державної влади (або органів місцевого самоврядування).
Шкода – друга умова відповідальності – являє собою як матеріальні втрати, пошкодження, позбавлення чи знищення майна громадянина тощо, так і моральні страждання. Відшкодування майнової шкоди здійснюється шляхом відшкодування збитків або іншими способами, передбаченими в ст. 22 ЦК. Під збитками розуміються:
втрати, яких особа зазнала в зв'язку зі знищенням або пошкодженням свого майна, а також витрати, які вона зробила абомусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальнізбитки);
доходи, які особа могла б реально одержати за звичайнихобставин, коли б її право не було порушене (упущена вигода).
Питання про відшкодування збитків постають як засіб захисту права власності (статті 386-388, 390-394 ЦК) і, зокрема, як так звана реституція власності внаслідок позбавлення прав на своє майно людей, незаконно репресованих (Закон України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»); 280
права на підприємницьку діяльність (ст. 13 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво») тощо.
Крім майнової людині може бути заподіяна і моральна шкода, їло полягає у різних фізичних та душевних стражданнях (статті 23, 1167 ЦК), яких вона зазнала внаслідок неправомірних дій органів держави або органів місцевого самоврядування.
Третьою умовою відповідальності є причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями органів держави (органів місцевого самоврядування) та їх негативними наслідками для людини. При цьому часто такі зв'язки є складними, бо пов'язують численних посадових та службових осіб з цими органами через прийняття відповідних актів чи рішень або, навпаки, неприйняття їх, чим порушуються права та інтереси людей.
Вина як умова відповідальності в таких справах не враховується, оскільки в статтях 1173–1176 ЦК визначається, що відповідальність держави або органів місцевого самоврядування настає незалежно від вини їх органів або їх посадових чи службових осіб. Окремо врегульовується відповідальність за шкоду, завдану особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, яка відшкодовується державою в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК).