2. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Відповідно до закону доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України). Докази повинні бути отримані тільки уповноваженими на те органами чи посадовими особами, законним способом, з точно і вичерпно передбачених законом джерел (ч. 2 ст. 65, ст. 66 КПК), а форма їх фіксації має бути
302
передбачена законом. Порушення зазначених вимог при збиранні доказів позбавляють отриману інформацію юридичної сили, роблять доказ неприпустимим. Такий доказ не може бути покладений в основу обвинувачення, використаний для доказування інших значущих у справі обставин, а також для обгрунтування необхідності здійснення тих чи інших процесуальних дій (провадження обшуку, обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою і т. п.).
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснив судам, що під доказами, отриманими незаконним шляхом, необхідно розуміти, наприклад, такі, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
Оскільки згідно з вимогами Конституції України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, з метою вдосконалення судової діяльності у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» рекомендував судам при розгляді кожної справи перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України.
Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.
Встановивши в стадії попереднього розгляду справи чи в судовому засіданні, що ті чи інші фактичні дані були одержані з такими порушеннями закону, які роблять їх використання як доказів недопустимим, а інші докази не дозволяють з'ясувати всі передбачені ст. 64 КПК України обставини, суд за наявності можливості усунути цю неповноту або неправильність дізнання чи попереднього слідства повинен відповідно до вимог статей 246 або 281 КПК України повернути справу на додаткове розслідування з наведенням в ухвалі (постанові) відповідних мотивів.
303
Конституція України
Розділ II. Стаття 62
Постанова вироку суду чи іншого процесуального рішення на підставі доказів, отриманих з порушенням вимог кримінально-процесуального закону, тягне за собою перегляд прийнятого рішення. За певних умов фальсифікація доказів, а також одержання і використання органами чи особами, що ведуть кримінальне судочинство, неприпустимих доказів можуть призвести до притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 372 КХ)
Положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на підставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлумачення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути використані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.
3. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України). Тут йдеться не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнаються в тих випадках, коли зібрані в справі докази не дозволяють зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а передбачені законом засоби і способи збирання додаткових доказів вичерпані. У процесі розслідування кримінальної справи сумніви можуть виникнути як щодо обвинувачення в цілому, так і відносно окремих обставин, що входять до складу обвинувачення. У першому випадку прокурор, слідчий зобов'язані припинити кримінальне переслідування щодо особи, а суд – винести виправдувальний вирок. Дане правило сформульоване судовою практикою і знайшло своє відображення в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», де зазначено, що коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування.
Сумніви, які виникли щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, спричиняють не виправдання особи, а по-
304 і
м'якшення обвинувачення. Це може бути, зокрема, виключення недоведеного епізоду злочинної діяльності, перекваліфікація дій підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на статтю кримінального закону, що передбачає більш м'який вид покарання, тощо.
Рішення, прийняте в результаті тлумачення непереборних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, має таке ж значення і породжує такі ж юридичні наслідки, як коли б воно грунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї особи. Закон забороняє у виправдувальний вирок, незалежно від підстав виправдання, включати формулювання, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК України). З погляду юридичного значення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.
З принципом презумпції невинуватості тісно пов'язане право кожного громадянина у разі скасування вироку суду як неправосудного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної в результаті безпідставного засудження. У статті 56 Конституції України закріплений загальний принцип майнової відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Одним з окремих випадків такої відповідальності є відповідальність за шкоду, заподіяну протиправними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Положення ч. 4 ст. 62 Конституції України ґрунтується на загальновизнаних принципах справедливості і гуманізму і сформульовано відповідно до міжнародно-правових стандартів, закріплених у п. 5 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, п. 5 ст. 9, п. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, принципу 35 Зводу принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню у будь-якій формі, ст. 85 Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 p., ч. 1 ст. 14 Конвенції проти катувань та інших жорстоких і нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.
Зростаюча увага суспільства і держави до розглядуваної проблеми, закріплення її правових основ у нормах Конституції України сприяли тому, що в правову доктрину, чинне законодавство і правозастосовну практику міцно ввійшов термін «реабілітація»,
305
20 3472
Конституція України
Розділ Я. Стаття 62
що ототожнюється з фактом судового виправдання невинуватого чи закриття відносно особи кримінальної справи з реабілітує ючих підстав, а законодавчий масив, що регулює процесуальний порядок відшкодування шкоди, заподіяної протиправним притягненням особи до кримінальної відповідальності й засудженням, сформувався в комплексний, міжгалузевий інститут реабілітації.
Норми інституту реабілітації є важливим засобом забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина, невід'ємним складовим елементом правового статусу особи в Україні. Гарантуючи повне відновлення громадянина в правах і відшкодовуючи збиток, заподіяний протиправним притягненням до кримінальної відповідальності, держава в такий спосіб піклується про дотримання законності, підтримання власного авторитету, авторитету судової влади, непорушності основ конституційного ладу, а також підкреслює, що завданнями кримінального судочинства є не лише швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних, але й охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, правильне застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальностіЈ і жоден невинуватий не був покараний (ст. 2 КПК України).
Правовою основою реабілітації крім Конституції України е\ Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, а також Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. №6/5,3,41.