Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття й тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду криміналь-
306
ної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Право на відшкодування шкоди виникає у разі постановлений виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи в зв'язку з відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину чи недоведеністю участі особи у вчиненні злочину. Закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав (амністія, недосягнення віку кримінальної відповідальності, примирення обвинуваченого з потерпілим, смерть обвинуваченого й ін.) не дає права на відшкодування.
Фізична особа, яка у процесі дізнання, досудового слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, не має права на відшкодування шкоди (ч. 4 ст. 1176 Цивільного кодексу України). При відшкодуванні шкоди, заподіяної громадянину, діє загальний принцип повноти шкоди, що відшкодовується. Відшкодуванню (поверненню) підлягають: заробіток та інші грошові доходи, які громадянин втратив унаслідок протиправного притягнення до кримінальної відповідальності або засудження; майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка в статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не одержав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги; моральна шкода.
Оскільки одним з основних принципів при реабілітації є повнота відшкодування заподіяної шкоди, цей перелік не є вичерпним. До інших витрат, понесених особою, яка реабілітується, і таких, що підлягають відшкодуванню, правомірно, зокрема, віднести витрати на поїздки обвинуваченого (підсудного) за викликами органів досудового розслідування і суду, витрати сім'ї на
307
20-3-472
Конституція України
Розділ II. Стаття 63
проїзд для побачення після засудження, суми, сплачені за телефонні розмови з захисником або юридичною консультацією, витрати на листування по кримінальній справі.
Шкода також може бути виражена в знесенні будинку, що належить на праві власності особі, яка реабілітується, вартості будівель на земельній ділянці, посівів, насаджень тощо. Важливо, щоб шкода причинно була пов'язана з протиправним притягненням до кримінальної відповідальності або засудженням особи, інакше вона буде відшкодовуватися вже не державою, а особою, яка безпосередньо завдала шкоду, відповідно до норм цивільного права.
Крім цього, законодавство передбачає відновлення втрачених прав: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення державних нагород.
Особливість установленого режиму відповідальності за шкоду, заподіяну особі в результаті безпідставного засудження, полягає в тому, що незалежно від того, яким органом заподіяний збиток, зобов'язаним суб'єктом є держава в особі уповноважених нею фінансових органів. Безпосередньої відповідальності посадових осіб, незаконними діями (бездіяльністю) яких заподіяна шкода, законодавством не передбачено.
Правомочним суб'єктом у реабілітаційних правовідносинах Є громадянин, відносно якого винесений виправдувальний вирок суду або кримінальна справа закрита з реабілітуючих підстав. У разі смерті особи, яка реабілітується, право на відшкодування збитку у встановленому порядку переходить до її спадкоємців. Винятком є моральний збиток. Оскільки він має особистий характер, то його відшкодування в спадщину передати не можна.
У місячний термін від дня звернення громадянина відповідний орган робить усе необхідне для визначення розміру шкоди (витребує документи, робить розрахунки і т.п.) і виносить постанову (ухвалу), в якій з посиланням на отримані документи наводиться розрахунок, указується підсумкова сума, що підлягає виплаті, а також викладаються інші необхідні відомості.
У разі незгоди з винесеною постановою громадянин може оскаржити її відповідному прокурору чи до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що порушують права громадян 308
(глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України). Якщо громадянин не згодний з ухвалою суду щодо розміру шкоди, він має право оскаржити його до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім 7 або близьких родичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Стаття, що коментується, закріпила новий правовий інститут – імунітет свідка. Чинне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно введений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі і правозастосовній практиці.
Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких категорій громадян від передбаченого законом обов'язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначене законом.
Тривалий час імунітет свідка у такому обсязі, як він тепер зак-ріплений у Конституції України, не одержував у нашій країні офіційного визнання і законодавчого вирішення, що породжувало на практиці велику проблему морального характеру. Саме тому, з огляду на роль цього інституту в суспільстві, його яскраво виражену моральну спрямованість, законодавець відвів йому місце в Основному Законі країни.
Інститут імунітету свідка містить:
правові норми, що надають особі право відмовитися відДачі показань чи пояснень у випадках, що торкаються відносинспорідненості і свояцтва;
правові норми, що дозволяють особі не давати показаннячи пояснення відносно себе особисто (свобода від самозвинувачення);
правові норми, що звільняють особу від відповідальностіза відмову від дачі показань під час провадження дізнання, досу-Дового слідства або в суді щодо себе, членів її сім'ї чи близьких
309
Конституція України
Розділ П. Стаття 63
родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).
Правило імунітету свідка, шо міститься в підпункті «q» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, сформульовано як одна з гарантій при притягненні громадянина до кримінальної відповідальності. Стаття ж Конституції України, що коментується, не обмежує можливості здійснення права імунітету свідка лише кримінальним судочинством і питаннями встановлення винуватості особи у вчиненні злочину, поширюючи свою дію і на інші сфери – цивільного процесу, адміністративного, дисциплінарного та інших видів провадження. Разом з тим, безумовно, особливої важливості норми розглянутого інституту набувають саме в кримінальному судочинстві, оскільки є гарантією особистої недоторканності, забезпечують право на захист.
Звільнення допитуваного учасника кримінального судочинства від самозвинувачення виражається в його праві відмовитися відповідати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину.
Важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі є право особи не давати показання щодо членів своєї сім'ї чи близьких родичів. При цьому не має значення процесуальне положення допитуваного. Закон (п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України) до близьких родичів відносить батьків, чоловіків (жінок), дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків, усиновителів і усиновлених. Поняття «член родини» КПК не містить, через що необхідно звернутися до ст. З Сімейного кодексу України і рішення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99, де дається офіційне тлумачення терміна «член родини» , яке до них відносить також осіб, які перебувають з суб'єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства.
Право особи не свідчити проти самого себе, членів родини чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, але поширюється також на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосредовано бути використані проти інтересів зазначених осіб, а також містить у собі право на відмову від надання органам досудового слідства чи суду інших доказів: документів, об'єктів злочинних дій, знаряддя злочину та інших предметів, що можуть бути засобом викриття винних.