справи та інші.
Міжнародне співтовариство надає важливого значення реальному виконанню захисниками покладених на них обов'язків. Так, по справах «Артіко проти Італії» (1980 р.) і «Годці проти Італії» (1984 р.) Європейський Суд з прав людини констатував порушення прав особи на захист, указавши, що просте призначення захисника ще не забезпечує ефективної допомоги, оскільки він може занедужати чи ухилитися від виконання своїх обов'язків. У пункті З ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод передбачена необхідність саме надання реальної «допомоги» підзахисному (де факто), а не формального «призначення» адвоката (де юре).
3. Право на захист невіддільне від гарантій його здійснення. Закон не лише надає підозрюваному, обвинуваченому, підсудному (засудженому) ряд прав, використовуючи які вони можуть захищатися від підозрінь, обвинувачення, але і створює гарантії того, що цих прав будуть дотримуватися.
Органи дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, роз'яснити інші передбачені законом права, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення і забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ч. 2 ст. 21, ст. 53 КПК України). Без такого забезпечення права на захист з боку органів держави воно перетвориться на порожню декларацію.
Гарантією забезпечення права на захист є вимога закону, звернена до прокурора, слідчого і особи, що проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, які як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшуючі й обтяжуючі його відповідальність обставини.
Право на захист забезпечується також і тим, що органи, які ведуть процес, не вправі перекладати обов'язок доказування на
315
Конституція України
Розділ //. Стаття 63
обвинуваченого, а також домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КП К). Примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, є кримінально караним діянням (ст. 373 КК України).
Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, і користуватися послугами перекладача (ст. 19 КПК України). Позбавлення чи обмеження цього права є істотним порушенням кримінально-процесуального закону.
Однією з гарантій здійснення підсудним права на захист є його виступ з останнім словом у судовому розгляді після закінчення дебатів сторін (ст. 319 КПК України). В останньому слові підсудний вправі сказати все, що, на його думку, важливо для справи: висловити своє ставлення до пред'явленого обвинувачення, переоцінити свою поведінку, покаятися чи залишитися на своїй колишній позиції, просити суд про виправдання, врахування обставин, що пом'якшують вину, і призначення більш м'якого покарання тощо. Ненадання підсудному останнього слова є істотним порушенням кримінально-процесуального закону.
Істотною гарантією забезпечення права особи на захист є попередній судовий контроль суду за застосуванням примусових заходів і прийняттям рішень про проведення слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав людини (статті 155, 177, 178, 187, 190, 205 КПК України).
Як гарантію забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можуть розглядатися також і багато інших інститутів кримінального процесу.
Недотримання гарантованого Конституцією України права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону й у передбачених законом випадках може спричинити скасування судових рішень.
За недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, 316
слідчим, прокурором або суддею, державою встановлена кримінальна відповідальність (ст. 374 КК України).
Саме в такому сполученні – системи процесуальних прав обвинуваченого з обов'язком органів, що ведуть процес, забезпечити дійсну можливість реалізації прав – принцип забезпечення обвинуваченому права на захист одержує свій найбільш повний, глибокий і дійовий зміст.
Право на захист – не лише гарантія інтересів особи, але і гарантія інтересів правосуддя, це соціальна цінність. Розширення права на захист не є перешкодою розкриттю злочинів, не спричиняє ухилення злочинця від відповідальності, а, навпаки, сприяє здійсненню завдань кримінального судочинства, запобігає слідчим і судовим помилкам.
Засудженим є особа, відносно якої винесений обвинувальний вирок суду. Держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Це повністю узгоджується з Основними принципами поводження з в'язнями, прийнятими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 p., із Зводом принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, затвердженим резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 p., з Мінімальними стандартними правилами поводження з в'язнями.
Одним з важливих положень статті, що коментується, є те, що, навіть відбуваючи покарання, засуджений залишається громадянином України, і це має велике політичне і виховне значення. У політичному значенні це означає, що суспільство не відмовляється від засуджених як від своїх членів, не ставить їх поза законом, а розглядає як осіб, тимчасово обмежених у тих чи інших правах, або при покаранні у вигляді позбавлення волі – фізично ізольованих від зовнішнього світу. З огляду на викладене можна зазначити, що правове положення засудженого регламентується тими ж нормами права, що визначають правовий статус будь-якого громадянина (Конституцією України, нормами цивільного, сімейного, трудового, житлового й іншого законодавства), включає особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні права. Однак, звичайно, обсяг прав та обов'язків засуджених не може повністю збігатися з обсягом прав та обов'язків
317
Конституція України
Розділ //. Стаття 63
усіх громадян, оскільки засуджений відбуває міру державного примусу, стосовно нього права й обов'язки громадянина обмежуються законом, вироком суду режимом відбування покарання. Різні види покарань зумовлюють відповідно різні за обсягом обмеження в правах і обов'язках засуджених.
Відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України (статті 8, 10) засуджені мають право: на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання; на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості; звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян; давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань.
Засуджений має право також на охорону здоров'я, соціальне забезпечення, у тому числі і на отримання пенсій, відповідно до законів України. Охорона здоров'я забезпечується системою ме-дико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань.
Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Засуджені мають право також на особисту безпеку. У разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дис-
318
циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи чи органу установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.
Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Обсяг правообмежень, які поширюються на засуджених, суттєво відрізняється залежно від виду кримінального покарання. Найсуворіше з усіх покарань – позбавлення волі, до змісту якого входять найбільш суттєві обмеження прав громадянина на особисту свободу, свободу пересування, вибір місця перебування і