проживання тощо.
Зокрема, істотно обмежуються права людини на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції (статті 29, ЗО, 31 Конституції України). Так, засуджені до позбавлення волі зобов'язані весь строк покарання перебувати в установі виконання покарань, де забезпечується певний ступінь ізоляції. У будь-який момент засуджені, їх речі й одяг, а також приміщення та територія можуть бути обшукані й оглянуті. Адміністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, електронні та інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів. Уся кореспонденція засуджених підлягає перегляду, а посилки (передачі) і бандеролі що надходять до них, – огляду (статті 102, 103, 112, 113 КВК України).
Законом установлені також обмеження у використанні таких громадянських прав, як свобода об'єднання в політичні партії і громадські організації, свобода зборів і мітингів, походів і демонстрацій (статті 36,39 Конституції України). Самодіяльні організації засуджених до позбавлення волі створюються в колоніях тільки з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових міжособистісних взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зв'язків (ст. 127 КВК України). Проте ці організації не є громадсь-
319
Конституція України
Розділ П. Стаття 64
кими й існують та працюють під контролем адміністрації. Походи і демонстрації в умовах кримінально виконавчої установи виключаються через вимоги режиму та ізоляції. Разом з тим адміністрація має право проводити збори чи мітинги засуджених у зв'язку з відзначенням певної події в житті держави.
Засудженим не може бути надане і конституційне право бути обраним народним депутатом. Згідно зі ст. 76 Конституції України не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Цілий ряд обмежень стосується економічних, соціальних і культурних прав засуджених. Наприклад, засуджений до позбавлення волі не позбавлений права на працю, яке закріплене в ст. 43 Конституції України, але через режим відбування покарання це право певною мірою змінюється та обмежується. Засуджені обмежені у виборі виду праці та повинні працювати на роботах, якими їх забезпечує адміністрація установи. У вихідні і святкові дні засудженим надається відпочинок, але щорічні відпустки їм не надаються.
Громадянські права й обов'язки засуджених до позбавлення волі обмежені у меншому ступені, ніж права політичні. Засуджені продовжують залишатися суб'єктами цивільних прав і обов'язків, хоча їх дієздатність, правоздатність і можливість здійснення деяких суб'єктивних прав дещо обмежені.
Залишаючись суб'єктами права власності, засуджені обмежені в праві користування, володіння і розпорядження певними видами майна. Майном, що залишилося за місцем проживання, вони можуть розпоряджатися через представників за дорученням. Щодо майна, яке є при них, вони не можуть складати угоди (купівлі, продажу, застави, дарування, обміну) з іншими засудженими. Зароблені гроші, за винятком сум, установлених законом, а також гроші, отримані у вигляді грошових переказів, на руки не видаються, а зараховуються на особистий рахунок. На гроші, зароблені в колоніях, засуджені мають право придбати в обмеженій кількості та асортименті за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої необхідності.
Оскільки обмеження, пов'язані із засудженням, є винятком із загального правового положення особи, то, як уже зазначалося, вони можуть застосовуватися за рішенням суду і відповідно до Конституції України чи інших законів.
320
Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Коментована стаття присвячена регламентації однієї з найбільш складних проблем реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина – проблемі їх обмеження. З викладеної вище соціальної інтерпретації прав людини природно випливає уявлення про те, що вони не можуть бути безмежними: зміст і обсяг використання будь-якого права окреслюються, так би мовити, певними кордонами, «бар'єрами». Межі (обмеження) прав людини – це сукупність усіх явиш, які визначають зміст та обсяг прав людини. До складу таких явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому випадку певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормо-творчої діяльності відповідно міжнародних чи державних органів.
Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи це поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини – це діяльність владних суб'єктів, насамперед компетентних державних органів, змістом якої є встановлення меж (обмежень) у здійсненні прав
людини.
Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини – це явища (і відповідно поняття) не тотожні.
Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і соціальною сутністю всієї історії людства) нині знаходить вияв у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить правореаліза-ційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:
– залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини, – природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та
321
21 І471
Конституція України
Розділ //. Стаття 64
соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);
за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта –абсолютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);
залежно від ступеня соціальної обгрунтованості – цілкомобгрунтовані, в основному обгрунтовані і недостатньо обгрунтовані;
залежно від політико-юридичного статусу правообмежую-чого суб'єкта – державні (міжнародні – всесвітні, регіональні,міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними «підвидами»);
- за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, – загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюютьсяна певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);
- залежно від «стосунків» із законодавством або іншими юридичними джерелами – легальні (законні), позалегальні (юридично-нейтральні, «іррелевантні»), антилегальні (протизаконні);
- за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, – законодавчі, президентські, управлінські(адміністративні), судові;
- залежно від регулятивної природи юридичного акта, котримвстановлено і межі, шо розглядаються: нормативні й казуальні;
залежно від юридичної сили нормативного акта, в якомувизначено межі прав, – законні (зокрема, конституційні) і підза-конні (з їх подальшим відповідним поділом);
за тривалістю (чинністю) у часі – постійні та тимчасові(зокрема надзвичайні);
за колом осіб, чиї права обмежено, – спільні, особливі,індивідуальні;
залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося правообмеження, – правотворчі, правотлумачні, правоза-стосувальні, правореалізаційні;
за ступенем змістовної визначеності – повністю визначені(формальні), відносно визначені (зокрема оцінні);
залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою \опосередковувалося визначення меж, – тлумачні, конкретиза- :ційні, деталізаційні.
322
Окремі питання, пов'язані з обмеженням прав людини, вже роз'яснювались у коментарях до ст. 22 і деяких інших норм Конституції України. Оскільки конституційні права та свободи людини і громадянина встановлюються Верховною Радою України, то й введення обмежень цих прав та свобод може мати місце тільки за її прямим волевиявленням. Коментований припис є одним із прикладів самообмеження держави в її відносинах з громадянами на основі спеціально дозволеного принципу регулювання: розглядувані обмеження можуть бути встановлені Верховною Радою України лише у випадках, передбачених Конституцією України. Остання ж, як уже зазначалось, регламентує це питання за двома напрямками: по-перше, вона встановлює підстави запровадження правообмежень, а по-друге, визначає зовнішню юридичну форму їх закріплення – тільки закон.
Встановлюючи підстави правообмежень, Конституція використовує два відомих міжнародній і національній юридичній практиці способи. В одних випадках після формулювання певного права людини і громадянина відразу ж подається вказівка щодо підстав його можливого обмеження (у Конституції України такий прийом застосовується найчастіше). В інших же підстава правообмеження, яка є спільнбю, однаковою для певної групи прав, нібито «виноситься за дужки» і формулюється тільки один раз. Перший вид підстав можна умовно назвати спеціальними, а другий – загальними. Прикладом підстав другого виду можуть бути ті, що зазначені у ч. 2 коментованої статті, а саме умови воєнного або надзвичайного стану. Значення коментованого припису полягає у тому, що він закріплює як загальний принцип державно-юридичного регулювання неприпустимість свавільного, тобто безпідставного (з фактичного й юридичного боків), обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина. Найбільш повна і точна інтерпретація цього положення може бути досягнута лише за умови його аналізу в системному зв'язку із приписами, вміщеними у статтях 3, 22 та 157 Конституції України.